Психологи констатують: людська психіка витримує на війні не більше 45 діб.
Півроку в зоні АТО, довгоочікувана ротація та повернення додому. Квіти і подарунки від зовсім незнайомих людей, подяки і нарешті обійми рідних. А після цього - нічні кошмари, депресія і запої. Мирну реальність, що повернулися з передовою бійці в більшості випадків просто не приймають. Їм складно адаптуватися до того, що тут не гримлять щодоби вибухи, не рвуться снаряди. Вони розуміють, що змінилися. На жаль, це не завжди розуміють ті, хто знаходиться поруч.
- Сьогодні психологічна стійкість і патріотизм наших бійців в порівнянні з тими, що були ще в червні, набагато вище, - вважає координатор групи по роботі з військовими Дніпропетровського кризово-психологічного центру Тетяна Єрмолаєва. - Однак разом із тим більше відзначається і втома, і нерозуміння того, навіщо потрібна ця війна. До того ж населення в зоні АТО не завжди доброзичливо ставиться до українських військових.
Тетяна працює як на передовій, так і з бійцями, що повернулися додому. Розповідає, що зараз у багатьох спостерігається зниження рівня стресостійкості. Як це ні дивно нам, що живуть там, де війни немає, в зоні АТО найважчим для емоційного стану хлопців є бездіяльність, періоди "затишшя", які все одно не зникає очікування біди. Однак і відпустка не завжди йде на користь. З якими проблемами стикаються військові, повернувшись додому, і як рідним підтримати їх, дізнавалися у психологів і психотерапевтів.
Перехід з війни в мир - три дні на адаптацію
Зрозуміло, що, провівши в зоні АТО кілька місяців, бійці мріють скоріше потрапити додому. Однак психологи запевняють: необхідний тимчасовий заділ, щоб трохи "віддихатися", перейти зі стану війни в стан миру. Тому радить того ж командуванню виділити три дні для того, щоб службовці провели деякий час у військовій частині, пройшли діагностику фізичного та морального стану. І тільки потім відправлялися додому. Для нормальної відпустки необхідно два тижні "чистого" часу. При цьому перший тиждень піде на адаптацію, прийняття того, що вже змінилося в житті. Однак доктор медичних наук, психотерапевт Світлана Мороз, яка працює з бійцями в обласній лікарні ім. Мечникова, вважає, що визначити часові рамки, необхідні для психологічного відновлення, не можна.
- Це все одно що намагатися зрозуміти, скільки потрібно людині, щоб наїстися, - каже лікар. - Все залежить від того, що боєць там пережив, з чим зіткнувся. Комусь достатньо двох тижнів, а комусь знадобляться місяці.
Алкоголь як втеча від власних думок
Нерідко, приїхавши додому, солдати починають пити. Причому в запій йдуть навіть ті, хто до цього і краплі в рот не брав.
- Чоловік був на війні, він зміг, вистояв, подолав, а тут від нього не потрібно ніякого подвигу, - пояснює Світлана Михайлівна. - Він відчуває себе лузером, адже тут він не такий успішний, як на війні. А що робить чоловік, який відчуває себе невдахою? Починає шукати порятунок в алкоголі.
Рідні не знають, до кого кидатися, а йти треба до психолога та нарколога. Ось тільки нема в нас такої звички шукати допомоги у фахівців. Хоча найчастіше, пропивши кілька днів, чоловік сам приходить до висновку, що йому від цього не легше, і все припиняється само собою.
Спалахи агресії
Бійці зізнаються, що часто безпідставно можуть накричати на дружину, маму або дитину. Воно й зрозуміло - "відриваємося" ми зазвичай на тих, хто поруч. Неконтрольовані спалахи агресії трапляються часто, проходять швидко, і за них воякам дуже соромно. Все, що залишається близьким, - це постаратися не ображатися.
- Потрібно бути готовими до того, що людина буде кричати, стрибати по ночах, продовжувати воювати, - говорить психолог Тетяна Єрмолаєва. - Рідні повинні ставитися до такого з дорослим розумінням.
- Це симптоматика, яку потрібно лікувати, - наполягає Світлана Мороз. - Пропущена нервова контузія. У мене був боєць, який пережив три війни, пройшов Афганістан. В АТО він "тримав" Донецький аеропорт, його відкинуло вибуховою хвилею, і він отримав цю саму нервову контузію, яка згодом провокує неконтрольовані спалахи гніву. Потім сам мені зізнавався, що після Афганістану довго був "вибуховим" і не розумів, чому так відбувається. Сказав, що мені першому вдалося дійсно допомогти йому.
Небажання повертатися на передову
Біль у спині від постійного носіння 10-кілограмового бронежилета ніщо у порівнянні з болем душевним. Чим довше людина знаходиться на передовій, тим більше у нього посттравматичних психічних розладів. Тому психологи наполягають на демобілізації. Хлопців треба змінювати, на передовій вони повинні знаходитися не більше 45 діб (цей термін вказаний в законі про мобілізацію, але він є рекомендацією, і давати бійцеві відпустку, вирішує командир. - Авт.). Психологи відзначають, що бійці часто не хочуть повертатися назад, але не в зону АТО, а саме на передову. Психологічно це дуже важко. П'ять відсотків від кількості тих, хто воював, стають "психічними" інвалідами. І якщо фізичні рани поступово затягуються, то психічні можуть "вилізти" і через 5 років, і через 10 років.
Втім, за словами Світлани Мороз, небажання повертатися стосується за великим рахунком призовників - вони бояться. А от професійні військові та добровольці, навпаки, прагнуть якнайшвидше повернутися, так як знають і розуміють, навіщо туди йдуть.
Відчуття непотрібності - перший крок до суїциду
Про цих історіях не кричать на всіх кутках, але вони, на жаль, є: повернувся живий, руки-ноги цілі, рідні щасливі, а він - у петлю. Переживши, здавалося б, найстрашніше і повернувшись додому, часто бійці відчувають свою непотрібність. А якщо ж це посилюється ще й ситуацією в родині, коли дружина або мати ставить ультиматум: або я, або війна - їм зовсім не хочеться жити.
- Підтримка з боку близьких людей просто необхідна, - підкреслює психолог. - Дуже часто з таким станом допомагають впоратися діти. Вони буквально "витягують" з депресії. Теплі ручки, які намагаються розкрити очі сплячого папи, обійми і поцілунки, ігри і сміх - найкращі антидепресанти.
Втім, серед "пацієнтів" психотерапевта лікарні ім. Мечникова суїцидально налаштованих немає. Навіть тяжкопоранені і бійці з ампутацією хочуть бути корисними і ніяких думок про те, щоб звести рахунки з життям, не допускають. Однак, на думку Світлани Михайлівни, ці настрої можуть з'явитися через півроку, тому для таких бійців необхідно створити глобальну службу підтримки і допомоги.
Що ж стосується розлучень, то, на жаль, близько 70% військових втрачають свої сім'ї. Однак звинувачувати в цьому одних жінок не варто.
- Тут важко говорити, хто винен, - зазначає психотерапевт. - Частина добровольців, приміром, самі "тікають" в зону АТО, щоб не вирішувати якісь побутові або особисті проблеми.
До речі, психологи радять рідним не розпитувати свого солдата про те, як йому доводилося "там", вбивав він або не вбивав, страшно йому було чи ні? А ось якщо він сам захоче розповісти про це - потрібно вислухати і не намагатися піти від розмови.
