Здавалося, могли б просто зайнятися реформами, не привертаючи уваги виборців, але ніхто не шукає легких шляхів, тому вирішено взятися за найболючіше - тоталітарне минуле. Нам всім тепер є про що поговорити і посперечатися найближчим часом, є заради чого виходити на площі і стояти там до останнього.
Найцікавіше, звичайно, перейменовувати вулиці. По собі знаю: ми проспект Леніна на проспект Леннона перейменовували. А уявіть, якщо підійти до цього питання в масштабах країни: який простір відкривається для нереалізованих фантазій, для ініціативності і демонстрації лояльності! Я вже не кажу про відкати та механізми демагогії.
Загалом, щось мені підказує, що під нас заклали чергову бомбу. І коли вона вибухне, ніхто не знає. Навіть автори закону про заборону комуністичної і нацистської символіки. Можна і не намагатися давати якісь оцінки. Як показує досвід, середньостатистичний українець готовий сильніше затягувати пояс і класти зуби на полицю, ігнорувати підвищення тарифів або пенсійного віку, але взяти і відмовитися від тоталітарного минулого - вище його сил.
Любов до комуністичної практики та повне ігнорування комуністичної теорії дивним чином поєднуються у свідомості пересічного українця. Тепер же, коли масові збори, як правило, закінчуються знесенням якого - небудь бюста, виникає питання : що робити дальше з усім цим ідолопоклоненням? Інакше кажучи: чим заповнити порожнечу, яка утворюється на місці повалених героїв Комінтерну?
Адже як жити без Леніна? Хто займе його місце? Не буває площ без пам'ятників вождю, та й взагалі - не буває життя без вождів. Очевидно, варто чекати прояву подальшої законотворчої діяльності парламентаріїв. Підозрюю, нудно не буде.
А якщо до цього додати традиційно складні взаємини українського законодавства з українськими реаліями, вже сьогодні можна передбачити цілий ряд ускладнень.
Звичайно, боротьба з тоталітарним минулим - це добре. Але багато питань залишаються відкритими. Наприклад, все минуле вважати тоталітарним або тільки деякі його найменш веселі сторінки? Хто буде проводити переоблік? За якими принципами?
Тоталітаризм - прекрасна тема для спекуляцій. Історія в принципі створена для переписування і фальсифікацій. Тим більше історія з такою кількістю загиблих. Тому де гарантії, що, займаючись відновленням історичної справедливості, компетентні органи не піддадуться спокусі і не змінять заднім числом результати того чи іншого цивілізаційного процесу?
Скажімо, гімн УРСР заборонений. А Інтернаціонал - ні. Будуть поправки? П'ятикутні зірки заборонені. А про перевернуті нічого не сказано. Тобто варто очікувати наступного кроку - засудження сатанізму, канібалізму і піратства, а також заборони їх символіки? Виходить, піднімати на вітрильнику прапор УСРР заборонено, а Веселого Роджера - піднімай, скільки хочеш, і ні один Ляшко слова не скаже.
Окреме питання у мене як у філолога. Що робити з співаками режиму? З померлими - тими, хто не зможе підлаштуватися під зміни в законодавстві. Умовно кажучи, адептами "загорной комуни". Як бути з поетом Миколою Хвильовим [який був переконаним комуністом, але при цьому виступав за українізацію]? Очевидно, його символічна могила підпадає під "пам'ятні знаки, пов'язані з розвитком української культури". А його особистість? Ось в пункті д ст. 1 розділу і підрозділу IV згадуваного тут закону йдеться про загадкову "боротьбу проти учасників боротьби за незалежність". Варто Хвильового вважати учасником боротьби за незалежність? І, відповідно, жертвою боротьби проти учасників боротьби? Як бути з цією боротьбою проти боротьби?
