Блогер Ольга Савельєва міркує про це на прикладі реальної історії:
Моя знайома Олена на межі розлучення. Чоловік її зрадив. Точніше, хотів зрадити, але не встиг, інформує Ukr.Media.
Вона увійшла в момент, коли... хм... Коли ще поїзд в'їхав у тунель, хоча мчав на всіх парах.
Вона переживає. Каже, що любить чоловіка і не хоче розлучення. Тим більше немає підстав. Він же не зрадив. Я мовчу. Іноді мовчати — це більш ефективна підтримка, ніж говорити.
Зрада — вона в голові. Це проникнення думок про іншу жінку в його голову, а не проникнення його геніталій. Якщо дивлячись на кофточку секретарки, він думає, як би її розстебнути і окунутись в привабливі опуклості, а не «моїй дружині теж піде цей колір», вважайте, зрада вже відбулася.
Але Олена не хоче цього чути. Вона вважає, що не випадково встигла в останній момент всьому запобігти, бо тепер не пройдена точка неповернення і можна все пробачити або навіть просто зробити вигляд, ніби нічого не було.
Я мовчу.
— Ненавиджу, коли ти мовчиш, Савельєва, — каже Олена.
— Я не знаю, що сказати.
— Ненавиджу, коли ти брешеш. Ти завжди знаєш, що сказати.
— Олена, у мене є думка, звичайно, з цього питання. Але воно моє, воно дуже суб'єктивно.
— Я знаю твою думку. Шануй себе, люби себе, ось це все, так? Не можна прощати зради, так? — запитує вона винуватим голосом. Цілком очевидно, що вона готова пробачити.
— Хто сказав, що не можна?
— Ти.
— Я мовчала.
— Ось саме. Ти дуже голосно мовчиш про те, про що всі кажуть.
— Всі дуже категоричні. Ніде не написано, можна чи не можна. Є тільки хочеш чи не хочеш.
— Я хочу пробачити.
— Значить, пробач.
— Ти мене осуджуєш?
— Я? Тебе? Боже збав.
— Але ти б не пробачила.
— Олена, я поняття не маю, пробачила б я чи ні. Це залежить від мільйона обставин. Я просто не була в цьому ніколи і не знаю, як себе почуваєш, коли...
— Коли тебе зрадили?
— Коли той, кого ти любиш, зробив помилку і тобі боляче.
— Класне формулювання. Делікатне. Так ось, коли тебе зрадили, Оля, ти себе відчуваєш, ніби ти повітряна кульку, яку проткнули. І з нього виходить повітря. І заткнути дірку може тільки він.
— Яка феєрична вульгарність.
Лена сміється чужим якимсь сміхом, від якого стає моторошно.
— Я ось уже три дні живу у мами. І згадую про нього тільки хороше. Мені взагалі здається, що він ідеальний. І я йому щось недодала.
— Ти зараз договоришся до того, що вибачишся перед ним за його зраду, Олена.
— Мені здається, я ганчірка.
— Ти не ганчірка. Але насправді, це і правда найскладніше в зраді. Пробачити-то ладно, це ррраз — і пробачив, а ось не втратити себе, змирившись з тим, що ти не одна у нього, і не розплескати повагу до самої себе — ось це складно.
— Оль, а раптом він і справді помилився. Ну просто... Вона ж теж... Спокушала. Панчохи, каблуки. А він же живий, нормальний мужик.
— Олено, давай тільки виправдань йому шукати не будемо. Він і справді живий, і він міг помилитися. Але тепер він має її виправити. Не треба робити це за нього. Є таке слово — відповідальність.
— Знаєш, про що я думаю?
— Про що?
— Про те, що поки я тут ломаюсь, він візьме і подзвонить їй. І вона ламатися не буде.
— Ну і навіщо він тобі тоді? Щоб він виходив за хлібом, а ти прилипала до вікна, як би він там у черзі, кого не підчепив? Олено, в зраді головна втрата — це втрата довіри. Ось як тепер йому довіряти? Це ж така несвідома історія, не можна ж собі наказати: все, забули, проїхали. Вона ж, ця баба, тепер в голові у тебе жити буде. Збірний такий образ жінки.
— Вже живе. Я весь час уявляю, як у них все було, не увійди я...
— До фахівця треба, Льон. Це дуже боляче.
— Мені хочеться, щоб він плакав і клявся, що більше ніколи...
— А він?
— А він питає, коли я приїду. Буде приміряльний інтим. А завтра все як раніше. Що робити, Оль?
— Лена, мила, будь ласка, шукай відповіді всередині. Не зовні. Не у мами, подруги, не у психолога. Тільки всередині.
— Ти мене не засудиш, точно? Мені здається, ти поважати мене не будеш...
— Нісенітниця якась несусвітня. За що це я повинна тебе не поважати? За те, що ти не виправдала моїх очікувань? Я тобі Леонардо Ді Капріо намріяла, а ти он псів прощаєш? Олено, вгамуйся. Ти нікому нічого не повинна, крім себе. Собі ти повинна. Бути щасливою. Ось і будь. Розберися, що саме зараз зробить тебе щасливою, і те й роби. Прощати. Чи не прощати. Кому взагалі яке діло.
— Знаєш, коли мені було 16 років і у мене траплялися хлопчики, то ось коли вони мене ображали, я плакала, а потім сумувала і вирішувалася пробачити. Ну так ось, я собі обіцяла, що пробачу, повернуся до нього, все у нас буде добре, він розслабиться, і тут я — винна! — і кину його так, як він мене. Помщуся.
— Лена, всі так робили. Ми ж дівчинки.
— Але я ніколи цього не робила. Я поверталася, і знову все добре.
— А ніхто не робив. Ми ж дівчата...
Ми сміємося.
Олена збирається їхати до чоловіка.
— Напиши про цю ситуацію. Мені цікаво, що читачі скажуть.
— Все різне скажуть. Ти що хочеш почути? Благословення на прощення зради?
— Зради не було, — твердо каже Олена.
А, ну так. Я мовчу. Мовчання знак згоди.
А як ви думаєте: чи була зрада?
