Коли в середньостатистичне українське село приходить 50 повісток в один день і здоровенні 30-40-річні хлопи здіймають гвалт, пакують валізи і тікають на заробітки до Варшави чи Москви, раптово слабнуть, платять воєнкомам (3000 зелених такса), лягають під ніж хірургів, щоб їм вирізали липові хрижі і апендикси, на медкомісіях пускають піну з рота і сцуть в штани, бо краще психушка, аніж вОйна, то мені хочеться решту життя не знімати із себе солдатське вбрання, аби колись будь-хто не асоціював мене із цим цивільним збродом.
"Ми переможемо, якщо усвідомимо, що на сході у нас передова, а на заході - резерв і тил. Якщо ми будемо думати, шо там у нас війна, а тут - мирне життя - піздєц. Ми програємо. І нас не буде", - днями казав мені один побратим.
"Якби чоловіки із села Крути допомогли тоді нашим хлопцям, якби на допомогу юним героям прийшли чоловіки із довколишніх сіл - вони б встояли, вони б перемогли, і ми мали б іншу країну, іншу історію. Але вони злякалися, вони поховалися по підвалах, позачинялися по хатах, вони вирішили вижити за всяку ціну. Долбойоби. Вони вирішили обдурити долю. Невже їм ніхто ні тоді, ні досі не розтлумачив, що долю не обдуриш. Долю ти вихоплюєш голими руками з вогню і береш її, як суку, голою. А через 15 років вони їли власних дітей...", - сказав інший побратим сьогодні.
Хотів не вразити панянок. Не вийшло. Ну чому так виходить?
