З іншого боку, пекінські товариші мислять чіткими, раз і назавжди встановленими термінами, наповнені особливим змістом. Наприклад, при Мао Цзедуні була «Велика культурна революція», яка означала культ бідності і відданості вождю, вакханалію терору проти інтелігенції і старих партійних кадрів. Зараз, навпаки, в КНР поставлено цілком буржуазне завдання побудувати «суспільство середньої заможності». Саме цією формулою і ніяк не інакше там іменується нинішнє постійне підвищення рівня життя і поява забезпечених верств населення.
Народжуються в Пекіні терміни і для американців. При голові Мао вони були «паперовими тиграми», а китайський народ вчили не боятися ядерної війни зі сполученими Штатами. Тепер же Пекін багатозначно пропонує США встановити «відносини двох великих держав нового типу». Саме таке формулювання підкреслено використовував минулої неділі голова КНР Сі Цзіньпін під час бесіди з важливим заокеанським гостем — державним секретарем США Джоном Керрі. Потім відповідальний за економіку і соціалку прем'єр Держради КНР Лі Кецян розвинув думку: за його словами, між Сполученими Штатами і Китаєм мають місце «відносини самої великої країни, що розвивається, і самої великої розвиненої держави».
Однак Сі Цзіньпін як вищий політичний керівник КНР всіляко наголошував саме на наявність на планеті «двох великих держав». У цьому формулюванні мимоволі чувся натяк на те, що зараз є тільки дві головні країни — Китай і Сполучені Штати, яким треба при всіх неминучих розбіжностей якось домовлятися, в тому числі і про долю світу. У розвиток цієї ідеї на зустрічі з Керрі прозвучав мотив ще більш істотний — м'яка, але наполеглива пропозиція спільно подумати про полюбовний розподіл сфер інтересів і впливу — поки на Сході Азії.
Ці слова лідера КНР з особливою ретельністю виділило офіційне китайське інформагентство Сіньхуа. До речі, на тій же зустрічі лідер КНР стверджував, що процес формування «відносин нового типу між двома великими державами вже дає плоди».
Поетичну фразу про те, що на просторах Тихого океану досить місця і великому Китаю, і великої Америці, товариш Сі вимовляє вже не перший раз. Вперше він вжив таке формулювання ще в червні 2013 року під час свого першого візиту в США. Тоді, до речі, Сі Цзіньпін і президент Барак Обама довгий час в присутності тільки перекладачів гуляли по парку в Каліфорнії і про щось розмовляли, по свійськи присівши на лавочку. Після цього розмова залишилося в таємниці, з'явилися міркування про появу нової світової конфігурації — «великої двійки».
До її створення поки справа не дійшла — американо-китайського альянсу немає, а між «двома великими державами» залишаються чималі розбіжності. Зараз, мабуть, головне з них — це Південно-Китайське море (ПКМ). На згаданій вище зустрічі в Пекіні держсекретар Керрі досить твердо зажадав припинити те, що у Вашингтоні називають безпрецедентною експансією КНР в цьому найважливішому, хоча і дуже далекому від Росії районі.
Бетонний архіпелаг
Треба пояснити: за ПКМ проходять життєво важливі для Китаю, Японії і Південної Кореї транспортні шляхи. За ним з Близького Сходу йде 80-90 відсотків споживаної в регіоні нафти, солідні обсяги зрідженого природного газу. У зворотному напрямку на Захід, в Європу перевозяться промислові товари, вироблені на Сході Азії. Сухопутні шляхи через Євразію все ще погано розвинені, і основний вантажопотік і зараз, і в осяжній перспективі йде і буде йти саме по океану, через Південно-Китайське море, оточене з усіх боків сушею — територією КНР, В'єтнаму, Таїланду і Малайзії, островами Індонезії і Філіппін.
Ця акваторія, звичайно, має життєво важливе значення і для Китаю, і для інших країн регіону. Проте інтереси Японії і тій же Південній Кореї там захищає військовий союз з США — вірніше 7-й американський флот з ракетними крейсерами і есмінцями, атомними підводними човнами і могутнім авіаносцем, що базуються в районі Токіо.
Таку потенційну проблему КНР вирішує радикально і небувалим в історії способом — він будує в акваторії ПКМ штучні острови. З початку року ці фантастичні роботи різко прискорилися: на існуючі в море коралові атоли могутні земснаряди навалюють гори піску, заливаються гігантські масиви бетону. За даними Пентагону, який стривожено веде повітряне і супутникове стеження за китайською активністю, у перших числах травня площа штучних островів склала вже 8 квадратних кілометрів — у чотири рази більше, ніж наприкінці минулого року.
На цих рукотворних територіях, як вважають американці, будуть розміщені радари і ракетні батареї, гавані для кораблів. Вже помітно будівництво повномасштабного військового аеродрому, здатного приймати всі типи літальних апаратів — за експертними прогнозами, він буде завершений в 2017-18 рр. Скільки буде побудовано таких опорних майданчиків і яку конфігурацію в кінцевому підсумку візьме китайський бетонний архіпелаг, знають тільки в Пекіні.
Ще цікавіше те, що всі ці штучні острови з високим ступенем імовірності будуть оголошені законною частиною території КНР. З встановленням навколо них 12-мильних територіальних вод, 200-мильної виняткової економічної зони, закритої для чужинців національного повітряного простору. Це відкриває прямий шлях до перетворення Південно-Китайського моря у внутрішнє озеро КНР. Пекін, до речі, відкрито претендує на 90 відсотків цієї акваторії.
Ці плани створюють стратегічну загрозу Південної Кореї і Японії, країн Південно-Східної Азії. Стривожені В'єтнам і Філіппіни шумно, але без особливого ефекту протестують і просять американського захисту. Ханой намагається навіть будувати власний штучний острівець, але за своїм скоромним розмірами він навіть близько не дотягує до розмаху китайського бетонного архіпелагу.
Пентагон, зокрема, повідомив, що буде демонстративно посилати військові кораблі і літаки в райони штучних островів — Пекін повинен знати, що США визнавати там особливі китайські права не збираються. Однак ситуації до прямого конфлікту не має: всім зрозуміло, що на зіткнення «дві великі держави» не підуть.
Пекін, звичайно, хотів би домовитися і вдарити по руках на основі сформульованої товаришем Сі Цзіньпіном формули «місця всім вистачить». Тобто ви, американці, плавайте в східній частині Тихого океану або у своєї коханої Японії, а наші транспортні акваторії в ПКМ, а потім і в Східно-Китайському морі і, можливо, північніше — не чіпайте. І кораблі туди не посилайте. Такий варіант, звичайно, в осяжному майбутньому не пройде. Проте в Пекіні впевнені, що з Вашингтоном вдасться якось узгодити позиції якщо не в цьому, то в наступних десятиліттях.
Поки Китай чекає дозрівання цього стратегічного плоду, він буде по можливості уникати гострої конфронтації, оскільки його інтереси як найбільшої торгової держави планети вимагають повсюдного миру, стабільності та підтримки прийнятного для всіх порядку. Війни і конфлікти для прагматичного Пекіна — річ нерентабельна, хоча, звичайно, переговори він завжди хотів вести з міцних позицій і панькатися зі слабкими партнерами не буде.
США на цьому тлі мають для Китаю особливе значення: два глобальних гіганта все більше потрапляють в ситуацію особливої економічної взаємозалежності, яка, схоже, відповідає інтересам обох. Обсяг двосторонньої торгівлі у 2014 році зріс майже на 7 відсотків порівняно з попереднім роком перевищив 555 млрд доларів (це майже в 6 разів більше, ніж товарообіг між КНР і РФ). Сума, звичайно, фантастична, але справа не тільки в ній. США для Китаю серед усіх країн світу — найбільший експортно-імпортний партнер. У списку торговельних клієнтів Сполучених Штатів КНР поступається за важливістю лише Канаді, з якою у американців давно склалися інтегровані економічні відносини.
Штати для Китаю, до того ж, найважливіший джерело новітніх технологій, без яких він не зможе виконати свою головну задачу — остаточно перетворитися з торговця недорогий і не дуже якісної продукції у виробника шанованих у всьому світі сучасних наукоємних товарів з високою репутацією. Це ще більше підштовхує Пекін до позбавлення сентиментів і загальних цінностей співпраці з США.
Нове на банківському фронті
Китай і Японія залишаються найбільшим у світі утримувачем шанованих у світі американських державних облігацій. Токіо в лютому став власником цих цінних паперів більш ніж на 1 трлн 224 млрд доларів, а Пекін — всього лише на 700 млн менше. Перед цим Китай шість років був першим за цим показником, але зараз через падіння темпів економічного зростання став купувати американські цінні папери трохи меншими темпами, ніж раніше. Однак ясно, що становище Китаю як найважливішого власника облігацій США ще більше зміцнює повагу взаємних інтересів: при таких нечуваних сум кредитор і його боржник дуже сильно залежать один від одного.
На фінансовому фронті, правда, в останні місяці виник новий фактор, що змушує Вашингтон нервувати. Це надзвичайно сильний хід Пекіна із створенням Азіатського банку інфраструктурних інвестицій (АБІІ). Спочатку в США і Японії поставилися до китайського починання зневажливо. Але незабаром з'ясувалося, що затія набирає крутий оборот: банк з потенційним капіталом в 100 млрд доларів і наміром підім'яти під себе значну частину безрозмірного азіатського ринку будівництва доріг, портів, аеродромів і т. д. виявився надзвичайно привабливим — в тому числі для прямих союзників Америки.
Бажання стати одним з засновників банку висловили більшість помітних у світі фінансових гравців — від Великобританії та Німеччини до Південної Кореї та Австралії.
Звичайно, АБІІ з президентом-китайцем і штаб-квартирою в Пекіні кидає виклик структурам, що знаходиться під контролем Вашингтона, — Міжнародного валютного фонду та Всесвітнього банку. Пекін, втім, і тут не хоче прямої конфронтації і запрошує МВФ та СБ до співпраці, від якого, мовляв, виграють усі. Однак при цьому неухильно дає зрозуміти, що роль Китаю в світі буде зростати, а Вашингтону рано чи пізно доведеться все ж подумати про «відносини двох великих держав нового типу».
