Гірка правда про життя, роботу і гроші

Як капітал і корпорації впливають на наші рішення та вчинки.

Погляди, викладені у цій статті, є особистою думкою. Я закликаю читачів до самостійного мислення, і пропоную сприймати цей матеріал не як догму, а як відправну точку для власних роздумів. Аналізуйте, сперечайтеся та формуйте власні висновки, які я свідомо не зроблю наприкінці.

Люди зараз розучилися мислити і частіше цитують інших

Мені здається, що у багатьох людей сьогодні мислення ніби відходить на другий план. Не тому, що вони дурні, а тому, що саме середовище влаштоване так. Алгоритми підсовують готові формулювання, меми, цитати, які простіше закинути в розмову, ніж зупинитися і побудувати свій власний висновок. Плюс люди втомлюються — робота, виживання, турботи. На довге й глибоке осмислення просто не залишається енергії.

Я сам ловив себе на цьому: читаю текст і не намагаюся його розібрати, а вже шукаю, що можна «заскрінити».

І ось це реально небезпечна звичка — мозок починає жити в режимі репосту. З цим можна боротися тільки звичкою думати самому: робити нотатки, сперечатися з автором, обговорювати наживо, повертати собі здатність пережовувати, а не просто ковтати. Уміння мислити — це як м'яз: якщо його не тренувати, він слабшає. Тому важливо читати довгі тексти, конспектувати, сперечатися. Навіть коротка звичка «прочитав — виписав 3 свої думки» вже рятує від перетворення на репост-машину.

Як система перерозподіляє прибуток вгору

Подивимося на це з простого прикладу. Робітник виробляє цінностей більше, ніж отримує. Наприклад, ви за зміну пошили партію одягу, яка на ринку коштує 1000 гривень. Вам заплатили 300 гривень, решта пішла хазяїну фабрики. Ця різниця — додаткова вартість. Її ділять між собою капіталісти: частина йде в прибуток, частина — в оренду, частина — у відсотки банку. А вам залишають рівно стільки, щоб ви могли прийти завтра, знову працювати і не померти.

Молодий талант створює цінність, але не володіє ні продуктом, ні платформою, ні умовами, в яких ця цінність обертається на гроші. Він просто сировина. Пропорція між тим, скільки він створює і скільки отримує, абсурдна.

Якщо інфлюенсеру платять мільйон, значить, на ньому заробили сто. Якщо стартапера викуповують за два мільярди, значить, його технологія впишеться в систему, де принесе іншим десятки мільярдів. Навіть у цих успішних історіях вся праця від техпідтримки до логістики, від дизайнерів до монтажерів залишається вкрай невидимою і дешевою.

Система влаштована так, щоб перерозподіляти вартість вгору — тим, хто контролює канали, а не створює контент. Це не що інше, як красиво упакована експлуатація. Чим голосніше хвалять систему за щедрість, тим ясніше видно, як глибоко вона в нас вбудувалася.

Але ж можна досягти успіху, якщо багато й наполегливо працювати!

Це красива казка. Мільйони людей працюють по 12 годин і залишаються в злиднях. Тому що праця в капіталізмі — це не шлях до успіху, а спосіб відтворювати твоє існування. Так, бувають історії успіху, але частіше вони засновані на спадщині, зв'язках або рідкісній удачі. Праця без капіталу і власності — це майже глухий кут.

Романтизація і гламуризація трудоголізму теж вигідні капіталізму

Коли культ «успіху» змушує вас пишатися тим, що ви працюєте ночами без сну, капітал виграє. Він отримує більше вашої праці безкоштовно. Гасла «будь машиною», «спи швидше» — це не мотивація, а м'яка форма насильства.

Я пам'ятаю, як на колишній роботі колеги хвалилися тим, що спали по три години, що жили в офісі тижнями, та я й сам цим пишався. І це реально вважалося чимось крутим, майже героїзмом. Але якщо подивитися чесно — це ж жах.

Ти не бачиш сім'ї, не відновлюєшся, твій мозок працює на знос. У підсумку і якість падає, і здоров'я.

Але капіталісту це вигідно: ти сам погоджуєшся віддавати йому більше часу безкоштовно. І найстрашніше, що такий «подвиг» з часом перетворюється на норму. Спочатку всі захоплюються, що ти працюєш без сну, а потім від усіх вимагають того ж самого. І вже соромно сказати: «Я хочу нормальний графік».

Ось так із винятку роблять правило.

Але, як вигорання може бути вигідне системі?

Людина що вигоріла — просто ідеальний працівник для системи: вона втомлена, їй не до вимог і бунтів, вона тримається за місце. Її простіше контролювати.

Чи можна з цим щось зробити? Так, частково: ставити межі, відпочивати, ділитися навантаженням, шукати підтримку в колективі. Але важливо розуміти: вигорання — це зовсім не випадковість, а вбудований механізм капіталізму.

Як капіталізм роз'єднує людей

Найхитріший спосіб — це дробити нас на окремі групи і змушувати сперечатися один з одним про символи, замість того щоб об'єднуватися навколо реальних проблем.

Яскравий приклад — це воукізм (американський політичний термін, політика «пробудження»), який корпорації так люблять використовувати. Красиві гасла, райдужні логотипи, голосні кампанії «за справедливість» — і все це на тлі того, що співробітники працюють за копійки і в них немає профспілок. У підсумку ми сперечаємося про те, яка назва вулиці «правильна», замість того щоб запитати: «А чому людям не платять гідно?». І це ідеально працює на капітал: люди розділені, солідарності немає, а компанія ще й виглядає «прогресивною».

Конкуренція — ще один метод розділення. Ми перестаємо бути товаришами і перетворюємося на суперників. Порівнюємо зарплати, статус, зовнішність, лайки. Це послаблює солідарність, тому що солідарні працівники можуть ставити колективні вимоги. Роз'єднанні — ніколи.

Поділ на покоління і демонізація зумерів

Зумерів зараз демонізують голосніше, ніж колись мілленіалів або бебі-бумерів, і роблять із цього прям окремий бізнес.

Чому? Тому що зручно. Замість того щоб визнати, що проблеми в дорогому житлі, кредитах, кліматі, стагнації зарплат, простіше сказати: «Це тому що зумери ледачі й не такі, як ми». ЗМІ отримують кліки на таких заголовках, старші покоління знімають із себе провину, а капітал зберігає статус-кво.

Але ж справа не в «характері покоління», а в умовах, які вони отримали. Молодь сьогодні живе у світі, де квартира стала інвестицією, а не правом, де робота нестабільна, а екологія на межі. І під цими умовами люди формують свою поведінку.

Тому демонізація — це димова завіса, щоб не говорити про справжні системні проблеми. Зумери тут ні до чого. Винна система, яка відтворює кризи, а не якесь окреме покоління.

Як розпізнавати пропаганду і при цьому не стати параноїком?

Пропаганду видно по спрощеності: якщо все зводиться до «є герой і ворог», значить, тобою маніпулюють.

Корисний фільтр: кому вигідно, хто платить, які інтереси прикриваються?

Але при цьому важливо не зійти з розуму і не бачити змову в кожній новині. Баланс у тому, щоб зберігати скепсис, але при цьому визнавати прості факти: іноді аварія — це просто аварія, а не спецоперація світового капіталу.