Десь ближче до полудня мій мозок зазвичай нагадує браузер із сорока відкритими вкладками, і з половини з них на повну гучність лунає щось, чого я взагалі не просила.
Я часто помічаю, як ми боїмося слова «хімія», губимося у складних пропорціях і часом щиро віримо, що достатньо просто опустити корінець у землю, а далі природа все зробить сама.
Знаєте цей стан, коли від новин і робочих чатів око сіпається, а сил вистачає тільки на те, щоб бездумно скролити стрічку? Я теж знаю. Іноді єдиний дієвий спосіб не з'їхати з глузду — це просто випасти з реальності.
Мені 38, я здаю матеріали о другій ночі, п'ю забагато кави і давно не вірю у казки брендів про те, що один крем за тисячу гривень зробить з мене юну німфу.