Дружина покликала мене на важливу розмову: "У тебе буде зять!" – сказала вона..

— У мене до тебе довірлива розмова, — сказала дружина і подивилася на дочку, інформує Ukr.Media розваги.

Та швидко вишмигнула з кухні. Я поклав собі другу сосиску, помазав її гірчицею і витріщився на дружину.

— У тебе буде зять! – сказала дружина таким голосом, яким на парадах диктор говорить «...на площу вступають гвардійці-танкісти!»

Я мало не вдавився своєю сосискою. В принципі, я здогадувався, що зять у мене коли-небудь буде. Зять – це добре. Про зятя я хоч щось розумію. А то он у селі у мене є родич, так той взагалі, як виявилося, — дівер. Я не знаю, що це таке. А зять – нормально. Йому можна сказати: «Зять! Давай вип'ємо!» Він скаже: «А давай, тесть!» Ми з ним гайда по сто грам і я поділюся з ним сосискою. Або пельменями. Їх я теж мажу гірчицею і їм.

Взагалі, дружина мене годує, в основному, сосисками, але іноді дає пельмені. Нічого іншого не робить, каже, що весь час віддає дитині. Дитина, правда, вештається невідомо де, дійшло до того, що мені вже скоро зятя приведуть, а я як і раніше їм сосиски.

— У тебе буде зять, — повторила дружина і дістала з кишені шматок папірця, — його звуть Абу.

— Як?! – не зрозумів я.

— Абу, — повторила дружина.

Я розгубився. Чому ж це мого зятя звуть Абу, якщо я хотів Діму. Або Петю. Або, скажімо, Толю. Та хоч Семен! Абу-то чому? Як я буду з ним говорити, коли ми станемо потай від дружини і дочки випивати на кухні? Як я йому, припустимо, скажу «Абу, синку...»?

— Взагалі-то, — зізналася дружина, — Абу – це скорочено. А повне ім'я ось тут.

І вона посунула до мене затертий папірець. На папірці було написано – АБУЕЛЬУАКАР.

— Ти хочеш, щоб ми його так звали? – здивувався я.

— Я ж не винна, — сказала дружина, — що у нього мама і тато ненормальні. Хто ж так рідних дітей називає!

Вона пригорюнилась:

— Господи! Плекаєш-плекаєш, а потім приходить який-небудь (тут вона заглянула в папірець)...Абу-ель-у-а... Чорт! І не вимовити... Чого їй було не закохатися в нашого пацана, а?...

Я відчув, як у мене за спиною розправляються крила. У мене жодного разу не розправлялися крила, ці були перші, молочні. Вони розправилися і я закричав:

— Це все твоє виховання! Я вже сто років нічого, крім сосисок не бачив, працюю як на каторзі, думав, що хоч із донькою все нормально. Так ні ж! І тут дурдом з арабським ухилом! Довірив їй дитину на свою голову. Май на увазі: якщо вже ти все провалила, тепер хоч навчися готувати!

— Навіщо? – пробелькотіла дружина.

— Треба! – лютував я. – Ще питає! — будеш передачі в гарем носити!

Загалом, ми посварилися, дочка кудись пішла, а я став думати. По ідеї, сказав я собі, це нічого, що він араб. Пушкін взагалі був негром, а по-французьки говорив, ліцей закінчив. Цей, мабуть, теж якусь мову знає. Може, він навіть шейх або принц (там багато принців, я читав).

І можливо, у нього є нафтова свердловина. Можна буде нормально жити. Можна взагалі туди поїхати, там тепло і море є. Чого нам тут мерзнути! Нічого, що араб. Добре навіть. Вони не п'ють, а тут дочка могла б і за алкоголіка вискочити.

— Стоп! – сказав я сам собі. – А з ким мені тоді на кухні випивати?..

І тоді я вирішив, що араби теж п'ють, але небагато. Мене це влаштовувало, я подумав, що пора б мені вже і подивитися на мого Абу. На мого Абуеля. На мого, не побоюся це вимовити, Абуельуакара. І з четвертого разу дійсно вимовив.

Дочці я на наступний день сказав:

— Приводь. Тільки попроси, щоб він прийшов в арабському національному одязі.

— Навіщо тобі це? – не зрозуміла дочка.

— Хочу, — сказав я. – Мені цікаво. Моя батьківська воля. Вони там це розуміють краще, ніж ти.

— Гаразд, — сказала дочка, — я йому передам. Але взагалі ти з примхами...

...Про їхні звичаї в інтернеті нічого не було, довелося самому згадувати все, що знав.

— Не думай годувати його пельменями, — сказав я дружині, — там свинина, вони цього не їдять.

— А чим мені його годувати? – запитала вона. — Сосисками?

— Зроби плов з бараниною, — з наївним виглядом запропонував я.

Мені завжди подобався плов, але дружина його робити, природно, не вміла.

— А як я його, цікаво, зроблю? Я ж не вмію! – обурилася вона. – Може він польських заморожених овочів поїсть?

— Вчися робити плов, — відрізав я. – До суботи час є. Він тобі влаштує польські овочі! Абуельуакар – це тобі не я. У них там жінка повинна знати своє місце. Покличуть до столу – добре! Не покличуть – теж спасибі! Так-то...

І я знову відчув, як у мене розправляються крила. На цей раз не молочні, а корінні.

...В суботу я сидів у кімнаті, оглядаючи стіл. Хоча, столу-то якраз і не було: стіл я склав і виніс на балкон. Їжа стояла на підлозі, на килимі, а навколо були мальовничо розкидані подушки.

Дружина на кухні, щохвилини заглядаючи в книжку, мішала щось в каструлі. Дочки не було. Вона пішла за зятем. Я ще раз оглянув килим, уставлений салатами з магазину, сходив заглянув в каструлю і став думати.

...Мені ведуть зятя. Я спробував уявити, що таке «ведуть зятя» і вийшло, що його тягнуть як корову на налигачі, а він впирається і щось кричить. Так мені не подобалося. Може, в нього є машина? Якщо є нафта, то ж має бути і машина, так? Значить, він сам приїде. Так виходило добре, і я став прислухатися до звуків у дворі.

— Відчини двері, — крикнула з кухні дружина, — дзвонять, не чуєш, чи що?

Я виглянув у вікно, але жодної незнайомої машини там не було. «Значить, на мотузці», подумав я і пішов відкривати двері.

— Заходь, Абу, — сказала дочка. – Знайомся, це мій тато.

— Салям алейкум, — сказав я.

На зяті були накручені якісь тканини, на голові теж було щось незрозуміле, а на ногах сандалі.

— Замерзли, напевно? – запитав я.

— Та вже не травень місяць, — відповів Абу на досить пристойній українській мові. — Колотун ненормальний...

— Саме, — відповів я поблажливим тоном сєверяніна. – Київ в лютому – це Вам не Аравія.

— І не кажіть, — погодився араб.

«Поступливий» — подумав я і ми пішли в кімнату.

Дружині він вклонився. Та, крадькома зазирнув у папірець, сказала: «Сідайте, Абуельуакар, будь ласка. Будьте як вдома...» Всі подивилися на килим.

Я сів швидко, тому що тренувався. Зять із донькою теж швидко. Їм що! – вона молода, а він – араб. Дружина сідала хвилин десять.

— Як вам у Києві? – запитав я.

— Подобається, — зізнався Абу.

— А де ви вчитеся? — запитала дружина.

— У «керосинке», — сказав Абу. – Університет нафти і газу...

«Точно, шейх!» — подумав я.

— А у батьків ваших, що ж, — запитав я, — теж нафта є?

Араб задумався:

— Взагалі-то, у тата в гаражі завжди дві повні каністри стоять, а більше нема.

— Ви їжте плов, — сказала дружина. – Я його за спеціальним рецептом робила. Мені тепер цікаво, у вас на батьківщині такий же, чи ні?

Він знову замислився, потім обережно сказав:

— Взагалі-то, я не знаю. Я вдома плов не їм.

— А що ви там їсте? – запитала дружина.

Абу знизав плечима:

— Та то ж, що і всі... Картоплю, оселедець, супи всякі... Борщ з салом...

— Як з салом?! – підскочив я. – Чому з салом?! Вам же заборонено!

Зять подивився на мене як на хворого:

— Хто це мені в рідному Конотопі заборонить їсти сало?

— Почекайте, — пробурмотів я, вражений здогадкою, — ви що ж, не араб?

— Та який я араб?! – обурився зять.

Дружина відкрила рот:

— А одяг оцей?... Це як?

— Та я взагалі нічого не розумію, — сказав Абу, — Лєнка каже, батько велів прийти в арабському одязі. Звідки я знаю! Може, у вас тут карнавал з переодяганнями. Я ж одяг по всій общазі шукав. А ще й ці сандалі. Замерз в них як цуцик. Приходжу – кажуть «салям алейкум», їжа на підлозі стоїть... Шо за люди?..

— Почекайте, — не здавався я. – А ім'я ваше, Абуельуакар?

— Так то ж не ім'я, то ж прізвище, — сказав зять, — це в мене від предків, запорожці когось у полон взяли, я і гадки не маю, що воно означає. За паспортом-то я українець. Можна, я хоч з голови цю фігню зніму? – начебто, відігрівся вже...

Дружина грізно кивнула дочці на двері. Вони піднялися і вийшли. Я подивився на зятя.

— А звати тебе як?

— Звати мене Серьога.

Плакали мої нафтові поля і будинок в Аравії. Воно й на краще...

— Серьожа, синку, — сказав я зятю, — давай вип'ємо!

— Давайте, — сказав Серьога.