Семенченко розкрив деталі загибелі бригадного генерала Ічкерії Іси Мунаєва

Працювали гради, танки виходили на пряму наводку, працювали міномети, постійні атаки на опорні пункти стали безперервними казки про «нашому контроль» над Вуглегірському закінчилися серйозними боями, в яких загинули 4 бійців «Донбасу » і 12 воїнів ВСУ. У вирішальний момент з'явилася інформація про те, що 14 танків РФ пішли від Єнакієвого до Углегорску.

Батальйон «Світязь» скориставшись відволіканням сил противника вийшов з оточення

Артилерія ВСУ завдала удару по лісі вище Вуглегірська і звідти вийшло 16 танків РФ і перейшли в безпечний район. Стало абсолютно ясно, що якщо б взяли Вуглегірськ регулярні війська РФ зачинили б пастку.

І тут зателефонував Іса. Подзвонив і запропонував допомогу. Я не маю права зараз писати про інших обставин тих днів. Але ситуація була багато гірше ніж просто «наступають». Іса пропонував допомогти напередодні, в день штурму Вуглегірська. Але він напередодні вже дав слово іншим частинам що допоможе в районі Бахмутовской траси де всі очікували наступу противника. А слово Іса тримав.

Він прибув в Дебальцеве з своїми бійцями. В батальйон Іси виходили нохчі, росіяни, українці, грузини. Мало зброї, але багато духа. У штабі ЗСУ зраділи підкріпленню і було прийнято рішення, що Донбас і батальйон імені Дудаєва сформують дві групи винищувачів танків які зупинять штурми опорних пунктів.

Частина хлопців ми залишили у нас на базі, частина разом з комбатом Мунаевм виїхала на завдання. Я взяв з собою розвідники, сапери і двох бійців супроводу і поїхав разом з ними. Донбас в цей день втратив 4 загиблих, 11 поранених і ми вирішили, що вилазку проведемо малою групою, а потім будемо щодоби змінювати один одного.

Я вважав своїм обов'язком поїхати з своїми бойовими товаришами на розвідку.

Виїхали опівночі. Після довгих пошуків вийшли на опорний пункт «Балу». Розбиті залишки танків і бмп, іржавіють каркаси машин, постійні мінометні обстріли і люди бігають між деревами з великокаліберними кулеметами... Черга, потім запрацював АГС. Я зайшов за дерево, але подивившись як Іса діловито пробирається по нічному лісі, пішов за ним.

Потім були три години розмов у сирому, промерзлому бліндажі з хлопцями, які тримали опорний пункт. Чекали на провідника до Чорнухине. Я то провалювався в сон, то прислухався до того, що розповідав хлопцям Іса.

Про життя в Данії, про те як гордий народ Ічкерії зупинив російську військову машину. Про те, що не потрібно боятися і як у майбутньому Україна буде поставляти Ічкерії пшеницю і отримувати нафтопродукти.

Дізнавшись про те, що в бліндажі є грузин, Іса запросив одного з своїх бійців, теж грузина, познайомив їх, сказав кілька добрих слів.

Приїхав провідник, ми вилізли з бліндажа під мокрий сніг і безперервну роботу великокаліберного кулемета, поїхали туди, де було ще спекотніше, де продовжував відчайдушно пручатися ще один опорний пункт - у Чорнухине.

Виходячи з машини, один з бійців Іси помітив у тепловізор теплова пляма в лісі. Іса, піднявши автомат за плече і взявши з собою двох бійців (нехай вчаться) пірнув у нічний ліс. Тривога виявилася помилковою...

З Чорнухине, з опорного пункту за нами прислали стару раздолбанную «таблетку». Ми з Ісою відпустили водіїв і поїхали по непролазній бруду до полихающему після роботи «Градів» заграві. Водій попередив нас, що «якщо що» стріляти треба через скло, а взагалі якщо «бахнут» з РПГ то все, «пишіть листи».

Приїхали в опорний пункт. З одного боку залізничних вагонів - терористи, з іншого - наші хлопці. Всередині холодно, люди стоять і сидять на бетонній підлозі, не випускають з рук зброю...

Познайомилися з комбатом, обговорили ситуацію. Наш розвідник завдав всі необхідні позначки на мапу а сапер, як дитина, радів тому, що тут є і потрібні підривник і «монкі», загалом все по-дорослому.

Постійно йдуть обстріл з «градів» і «ураганів», танки, диверсанти, групи відморозків з гранатометами. Наша техніка виходить з ладу за неякісного ремонту і відсутність запчастин. Сусідній опорник упав і наші не можуть навіть вивезти тіла...

Було вже 4 ранку, коли ми почали прощатися. Домовилися, що частина бійців Іси житимуть на нашій базі, я підберу ризикових хлопців «з Донбасу» і, змінюючись кожну ніч, ми будемо палити ворожі танки, а потім » отожмем» тому захоплений опорний пункт.

Іса вже намітив собі яблуневий садок, куди вранці виходять на бойову позицію російські танки і спланував куди сяде кожен з його загону, він - як завжди попереду з «джмелем».

Потім почалося щось дивне. Незважаючи на насувається ранковий обстріл з «Градів» машина супроводу, та сама «таблетка» все не йшла. Потім довго виганяли якийсь «форд» з гаража, який навіщо-то повинен був їхати з нами. Потім фраза за чиєюсь рації «Вони виїжджають тією ж дорогою з тієї ж роздоріжжі», через 40 хв нарешті старт, прощальне рукостискання з Ісою, забираємо двох його бійців супровід, приблудившихся бідолах з розбитої частини ЗСУ, попросили «довезти» до штабу і вперед.

Знову палаючі будинки, ліс, знову незрозуміла зупинка на 15 хв, поки витягали зав'язнув в бруду «форд», початок роботи «Градів» і знову незрозуміла зупинка вже на трасі.

Потім ВСУшная «таблетка» повезла нас до блокпосту де чекали наші машини. Потім спалах, удар, ще один. Спалах світла, тягнуть на Урал...

Вони були такі ж як Іса. Горді, сміливі, воїни. «Медок», який сидів праворуч від мене, загинув миттєво. Ще днем раніше вони забирали нашу стару «Шкоду» з-під обстрілу в Вуглегірську, коли вибуховою хвилею йому мало не знесли голову і кров тече з вух і носа. І слова «нічого, прорвемося». Сапер «Борис», що сидів ліворуч, так зраділий халявним взривателям... Перелом основи черепа у важкому стані в сусідній палаті.... Хлопці з ВСУ, хлопці Іси, поранені і загиблі, вони найкраще що є у нашої країни.

Потім був в госпіталі в Артемівську, гостре почуття тривоги і команда на ротацію штурмової роти батальйону, на її виведення на іншу ділянку...

Через дві години після виїзду.

І дзвоник уже в Харкові, після операції - Іса загинув... зараз Немає зв'язку з тим опорним пунктом. Не знаю як і де це було. Напевно там, де в цьому яблуневому саду...