Як Борис Тодуров провів першу пересадку серця в Україні ?

"Дурень, ще спасибі скажеш", - говорив Микола Амосов молодому медику, відправляючи його на роботу у відділення дитячої кардіохірургії. "Микола Михайлович, я ж "дорослий" лікар, лечебник!" - в розпачі відповів йому Борис Тодуров, випускник медуніверситету за спеціальністю "Лікувальна справа". Він був не в захваті від майбутньої роботи. Але тільки спочатку.

Ми розповімо про сучасників, які діяли і домагалися успіху наперекір всьому: часу, обставинам, загальноприйнятим уявленням про те, що можливо. Вчені, художник, музикант, видавець, військовий. Поляки, росіяни, кримський татарин, індіанець черокі. Одного дня ці люди ідентифікували себе українцями, тому жили і працювали заради своєї країни - України.

- Потім сказали Амосову спасибі? - питаю Тодурова.

Успішний кардіохірург посміхається. У 2001 році він зробив те, що не встиг зробити Амосов, - пересадку серця, перше в Україні. А в 2007-му створив унікальну кардіохірургічну клініку - саме таку, про яку мріяв.

- Я взагалі улюбленець долі. Іноді дивуюсь, за які заслуги мені стільки всього в житті. Але я намагаюся розрахуватися за це важкою роботою.

Тодуров не лукавить. Підйом в 5 ранку. Дорога на роботу. П'ять-шість операцій. І це тільки перша половина робочого дня. Потім він сідає за масивний стіл у своєму кабінеті і перетворюється в адміністратора клініки.

У цей момент я і застала хірурга. Після шести годин в операційній. Зі стін за нами спостерігають три пари очей Божої Матері з немовлям Ісусом (картина, яку помічаєш ще біля входу в кабінет) і архієпископа Луки (Войно-Ясенецького) на чорно-білій фотографії - професора медицини, засновника гнійної хірургії, зарахованого до лику святих.

Операційний день Тодурова

Тодуров не обирав професію. Просто так повинно було трапитися в родині, де мама - лікар, старший брат - хірург, двоюрідні брати - теж медики. Засновником медичної династії став дід Бориса Тодурова - Микола Костянтинович Будик.

- Він воював. Часто лежав у госпіталях. Напевно, тому з благоговінням ставився до медиків. Дід зробив все, щоб мама стала лікарем, - каже Тодуров.

Після випуску з медичного університету ім. Богомольця Тодуров хотів працювати в Інституті урології, але місця там не знайшлося. Так він потрапив до Амосова в Інститут серцево-судинної хірургії, де 13 років оперував дітей.

- Чого вас навчив Амосов?

- Цілеспрямованості, - не замислюючись, відповідає Борис Михайлович. - Це був мрійник, який умів реалізовувати мрії. Уявіть, повоєнні роки. Хліб по картках. Злидні, розруха. А чоловік мріє про операції на серці. І робить їх. Вмирає кожен другий, потім - кожен третій, кожен четвертий. Він переступає через це і створює українську кардіохірургію.

Мрії самого Тодурова остаточно оформилися після його поїздки в Німеччину на тримісячне стажування в 1997-м.

- Звідти я повернувся іншою людиною, - каже Тодуров.

Саме в німецькій клініці він вперше брав участь в операціях з трансплантації серця, сподіваючись, що колись зможе повторити їх у Києві і довести до кінця справу, розпочату Амосовим в 1969-м. Тоді відомий кардіохірург був в кроці від того, щоб зробити пересадку, але так і не зміг попросити у родичів загиблої дівчини-донора серце.

Чи думав Амосов, беручи Тодурова на роботу, що молодий лікар проведе першу трансплантацію? Можливо. Саме цю операцію Амосов вважав вершиною майстерності. Шанс зробити її випав Тодурову у 2001 році.

- Я думаю, це було чисте везіння. У нас в Інституті хірургії і трансплантології ім. Шалімова лежав пацієнт, що потребував в чужому серці, а в Інституті нейрохірургії з'явився донор. Родичі погодилися на процедуру.

На цьому везіння закінчилося - почалася смуга перешкод. Колега відмовився підвезти хірурга, який зібрався їхати за серцем.

- "У мене лисі шини, а на дорогах слизько", - так він мені пояснив своє небажання допомогти, - згадує медик.

Потім не приїхала швидка допомога в Інститут нейрохірургії, і Тодуров вночі з валізкою, в якому під льодом лежало серце, ловив таксі. Діставшись нарешті до Інституту трансплантології, виявив закриту операційну і непідготовленого до операції хворого. А адже серце поза організму живе всього три години. Двері в операційну довелося вибивати.

- На наступний день на робочій п'ятихвилинці на мене посипалися докори, мовляв, хто дозволив операцію. Після неї у мене були в основному проблеми. Кілька разів опинявся на межі виходу з інституту Шалімова з-за того, що мені періодично забороняли оперувати. Напевно, років 3-4 зі мною боролися, потім звикли.

- Чому боролися?

- Уявіть, прийшов молодий хірург, 35 років, зробив пересадку серця. Професійні ревнощі.

Зате Тодурова привітав сам Амосов.

Пацієнт з донорським серцем прожив два тижні. Другу операцію з пересадки Тодуров провів через два роки. Харків'янин Едуард Соколов живе з серцем курсанта військового вузу вже 11 років. За цей час лікар і пацієнт стали майже родичами.

- Що відчуває людина, яка потребує нового серця?

- Він живе в очікуванні. На його очах помирає багато людей. Він лежить і чекає, коли прийде його черга. Повна безнадія. І це диво, якщо знаходиться серце. Після операції він прокидається - рожеві руки, дихає на повні груди. Ніби заново народився. Але людина до всього швидко звикає, особливо до хорошого, - з сумом в голосі додає лікар. - Едік Соколов, наприклад, їсть як не в себе. Коли він помирав, говорив мені: "Ви тільки врятуйте життя, а я буду робити все, що скажете". А потім набрав вагу більше 100 кілограмів.

У 2006-му Тодуров провів ще одну успішну трансплантацію Сергію Маценко. Всього в Україні було зроблено 6 пересадок, чотири з них Борисом Тодуровим.

В Німеччині українського кардіохірурга вразила не тільки трансплантація серця, але і сама лікарня. Озброївшись фотоапаратом, він фіксував всі деталі. Саме там став розуміти, яку клініку хотів би бачити в Україні. А коли Тодурова призначили директором споруджуваного в Києві Центру серця, зумів реалізувати майже всі ідеї. Для цього довелося стати ще й виконробом.

Інститут серця: будинок, а не вахта

Блідо-жовтий корпус тепер вже не просто Центру серця, а Інституту серця, у вікнах якого відображається яскраво-блакитне небо, обгороджений парканом. На території акуратні газони, туї, ялини. Доріжки підметені. Всередині вимита до блиску підлоги і якось зовсім не по-лікарняним. Навпроти клініки, у сотні метрів - Лікарня швидкої допомоги. Вона в тіні, від чого здається ще більш похмурою.

- Бачите двері? - Тодуров показує в бік дверей. - Металева рама, металеве полотно, вкрите ламінатом. І гладка ручка.

Чомусь саме на ній він робить акцент.

- В медустановах ручки - проблема. Лікарі рвуть хлястики і кишені, чіпляючись за них. А у нас немає. От з таких дрібниць все і складається. Лінолеум, то, як він загнутий, плоскі батареї, двері, ліфти - все вигризався у будівельників зубами, - продовжує директор клініки. - Мене три рази звільняли з-за незговірливість. Не все вдалося відстояти. Але багато чого зроблено саме так, як я задумував.

Борис Тодуров демонструє макет Центру серця - до відкриття клініки півроку (2007 р.)

Клініку побудували 8 років тому. Вона до цих пір виглядає, майже як в день відкриття.

З пацієнтами Тодуров буває більше, ніж з рідними, проводячи на роботі по 14 годин на добу.

Щорічно в Інституті серця проводять 5 тисяч операцій. Тут лікують складні вади серця, легеневу тромбоемболію, розвивають мініінвазивную кардіохірургію і можуть робити пересадки серця. Але ексклюзивність клініки, за словами її директора, не в тому, щоб робити те, що інші не роблять.

- Ексклюзивність в тому, що ми проводимо наші стандартні операції по заміні клапана, коронарне шунтування - з хорошими результатами. У всіх рівень летальності 3%, у нас - 2%. І ось це вже ексклюзивно. Хірурги зараз борються за десяті або соті частки, як спортсмени на стометрівці.

За результат відповідальні всі. Прокол будь-якого із співробітників, каже Тодуров, може коштувати пацієнту життя. Тому слабкі ланки, якщо їх неможливо зміцнити, просто видаляють з ланцюжка. З кожним новим співробітником головлікар укладає джентльменську угоду - якщо через півроку роботи фахівець не показує фаховий ріст або не підходить клініці за якимись іншими критеріями, він пише заяву про звільнення.

У Тодурова дві головні вимоги до співробітників. Доброзичливість по відношенню до пацієнтів і прагнення до професійного зростання.

- Ваші діти продовжують медичну династію?

- Дочка - кардіолог в Інституті серця. Син навчається на другому курсі медуніверситету.

Нещодавно Тодурова порадував онук. Перед малюком розклали пістолети, ножики, фонендоскоп, інші предмети. З усіх скарбів малюк вибрав саме фонендоскоп.

Лікар сяє, розповідаючи цю історію. Вибором онука він пишається. Схоже, майбутня професія малюка визначена. Так само, як коли-то вона була визначена у Бориса Тодурова.

П'ять запитань Борису Тодурову

У чому секрет хорошої медустанови?

- Зайдіть у будь-яку клініку, і ви відразу зрозумієте - хороший тут головний лікар чи ні, на місці він. Є речі, на які потрібні великі гроші. Наприклад, комп'ютерний томограф. Але для того щоб ходити в чистому халаті, відремонтувати сходинку, на якій всі спотикаються, або засипати калюжу перед входом, багато не треба. Потрібна лише правильна організація.

Ви, директор інституту, проводите щодня по 6 годин в операційній. Так і повинно бути?

- У кардіохірургічних клініках зазвичай так і відбувається. Щоб бути повноцінним директором, потрібно бути гарним хірургом. Тільки так можна заробити авторитет у своїх співробітників. Ну і, по правді кажучи, більшість хворих приїжджають не просто в клініку, а до конкретного хірурга. Іноді хочеться відпочити, взяти пару днів без операцій, щоб зайнятися іншими справами, але кожен день жива черга під кабінетом.

Як підбираєте людей в команду?

- Намагаюся брати молодь. З нею набагато простіше. В порожній стакан можна ще щось влити, повний вже нічого.

Що найскладніше в пересадках серця?

- Важко розмовляти з людьми, у яких загинув близький. Важко просити, щоб вони віддали що ще б'ється серце. Серце майже завжди стає предметом торгу. Про це мало говорять. Але ще жодного разу не було так, щоб родичі не задали питання: "Скільки ви нам за це заплатите?" У Білорусі, наприклад, прийняли закон, який вирішив проблему. Якщо людина за життя не відмовилася від донорства, то після смерті стає донором. Дуже просто. І зараз українські пацієнти їздять в Білорусь і платять від 60 тисяч доларів до 300 тисяч за кожну пересадку печінки, нирок, серця.

Хірург звикає до смерті?

- Смерть - частина роботи. Яким би геніальним не був хірург, якийсь відсоток пацієнтів помирає. На цьому не можна зациклюватися. Завтра буде нова чергу з пацієнтів. І вони чекають від тебе холодної голови і теплих рук. І ти повинен зайти в операційну, абстрагуватися і робити свою роботу. Інакше, який ти професіонал? Так, це завжди важкі втрати. Але ти не можеш з тремтячими руками проводити наступну операцію.