Громадяни мають право знати. У тому числі - ворога в обличчя

Не здивуюся, якщо раптом виявиться, що Буш, Саркозі, Обама, Меркель, Олланд та інші лідери Заходу вже давно в глибині душі таємно заздрили Путіну. Як круто він обходився всі ці роки з російськими ЗМІ. Як справжній полковник Скалозуб з грибоєдовського «Горе від розуму» у три шеренги побудував російських журналістів, тих, хто пікнув, миттю заспокоїв, а в Вольтери їм, тобто у куратори, регулярно призначав якщо не фельдфебелів, то вже точно людей з фельдфебельскими замашками. Доля тих, хто будуватися не хотів, а фельдфебелів посилав далеко-далеко, була незавидна. На російському медіа-майданчику встановилася тиша та благодать.

Дивлячись на те, як красиво марширує слухняний Кремлю журналістський корпус, як стрункими рядами крокує він під кремлівську дудку, політики інших країн, напевно, хоч раз у житті подумали сором'язливо: ех, от би і нам так само приструнити наших писак та телевізійних базік.

Так-так, політики всього світу пресу таємно недолюблюють, вже повірте мені, бувалій людині.

Усім їм - президентам, прем'єрам, депутатам і мерам хочеться отримувати від ЗМІ тільки компліменти. Ніхто критику не любить. Незручні питання, іронічні коментарі, дотепні карикатури-в друку, отруйні пародії в сатиричних телевізійних програмах - тим більше. До зубовного скреготу. Але - терплять. Не попреш проти вікових традицій поваги до свободи слова, свободи преси. Та й сумний досвід політиків минулого багато чому навчив.

Ось взяти хоча б президента США Річарда Ніксона. На початку 70-х він спробував засудити у Верховному суді США газету «Вашингтон Пост» за публікацію витекших з Міністерства оборони секретних паперів, які розкрили таємниці війни у В'єтнамі. Газета відповіла йому нещадним журналістським розслідуванням Уотергейтської справи, з-за якого Ніксон змушений був достроково піти у відставку.

Не здивуюся, якщо раптом виявиться, що Буш, Саркозі, Обама, Меркель і Олланд вже давно таємно заздрили Путіну

З тих пір навіть могутні господарі Білого Дому пам'ятають: з пресою краще не зв'язуватися. Ось і Обама знає в обличчя і по імені всіх акредитованих в Білому домі кореспондентів, перешучивається з ними на прес-конференціях, як зі старими приятелями, всіляко намагається демонструвати приязнь.

До чого я все це так докладно розповідаю? Та до того, що наші політики, які начебто повинні всіляко наслідувати західним колегам, раз вже на Захід, в Європу вирішили курс тримати, ніяк не можуть навчитися вибудовувати відносини із засобами масової інформації так, як це там, у Європі, прийнято.

Раніше торжествує більшовицький принцип: хто не з нами, той проти нас. Журналісти - інформаційна обслуга. Це якщо хвалять. А якщо сварять - ясна річ, продажні тварі. І, як кажуть, до ворожки ходити не треба, діють не самі, а за чиїмось зловредною намовою.

Тут ще, звичайно, ревна віра у всілякі теорії змови грає роль. Конспірологія у нас найголовніша з наук. Звичайно, і війна дає про себе знати. Нікуди від цього не дітися. Але одна справа, коли у фейсбуці екзальтовані молоді люди з поглядом палаючим починають шукати навколо таємних ворогів України, і зовсім інша справа - куди як більш небезпечне - коли в цей пошук вдаряються державні мужі, яким варто було б залишатися холодними і розважливими.

«Стягнення», накладені останнім часом на різні ЗМІ - за трансляцію програмної промови Путіна, за інтерв'ю в прямому ефірі зі ховається в Москві колишнім високопоставленим функціонером режиму Януковича, за розмову у прямому ефірі з прокремлівським політологом, бризжущим ненавистю до незалежної України - все це, на жаль, не від великого розуму.

Громадяни мають право знати. У тому числі - ворога в обличчя. Це навіть корисно. Читач, глядач, слухач, як показує практика, набагато розумніший, ніж думає чиновник, намагається відгородити його від поганого впливу. Він сам все чудово зрозуміє.

Не від великого розуму і недавні спроби штурмом провести через парламент так звані медійні закони. Точніше - одні впали в нерозумний революційний запал, а інші - холоднокровно і цинічно намагалися під приводом розмов про протидію інформаційної агресії Росії запустити механізм переділу власності на ринку ЗМІ.

Тут все зрозуміло. Є впливові політичні сили, у яких немає великих загальнонаціональних телеканалів. А мати хочеться. Можна спробувати «віджати» у нинішніх власників. Наприклад, заборонити канал «Інтер» (а потім, ясна річ, на цій частоті створити іншу, власну телекомпанію) на тій підставі, що 29% акцій каналу історично з моменту створення залишалося у колишнього мовлення на цій частоті - російського першого каналу.

Ці 29% не давали російським акціонерам ніяких важелів управління або впливу на редакційну політику каналу. Це зрозуміло кожному, хто хоч трохи знає, як в принципі влаштований будь-який бізнес. Але коли юнаки з поглядом палаючим, які перекочували з фейсбуку в парламент, поставили питання руба, щоб ні одного відсотка у росіян не було, інакше канал буде закритий, акціонерів «Інтера», щоб захистити свою власність довелося цей нещасливий пакет акцій у терміновому порядку у російських викуповувати - за ні багато ні мало 100 мільйонів доларів.

Читач, глядач, слухач, як показує практика, набагато розумніший, ніж думає чиновник, намагається відгородити його від поганого впливу

У підсумку вийшла чиста дурниця: радикальні борці за чистоту українського медіа-ринку, по суті, подарували - і це в розпал кризи - найбільшому російському дерканалу, одному з головних пропагандистських інструментів Кремля - кругленьку суму в доларах. Ось тепер Кремлю буде, за що розширювати інформаційну війну проти України.

Я щодня з жахом спостерігаю, в яку страшну машину брехні і наклепу перетворилися колись респектабельні російські ЗМІ.

Я згадую, як це починалося, і мені, на жаль, часом здається, що нинішнє покоління українських політиків ось-ось почне повторювати шлях тих же помилок, що були допущені в Росії, наступивши на ті ж граблі. Ця історія про те, як часто дорога в пекло буває вимощена благими намірами.

Якщо хто не пам'ятає свій перший президентський термін Путін почав з того, що почав, засукавши рука, відбирати у приватних власників найбільші телеканали країни.

Одним з головних гасел кампанії за переділ медіа-власності була теза про те, що «треба покласти край олігархічної власності на засоби масової інформації». Мовляв, олігархи використовують належні їм телеканали для того, щоб шантажувати владу, впливати на політику у своєкорисливих інтересах тощо.

«Потрібно зробити медіа-власність прозорою», «потрібно захистити суспільство від неперевіреної інформації», «в кінці кінців, війна на дворі» потрібно мати на увазі, що країна веде війну» (тоді дійсно була в розпалі друга чеченська війна, в Москві нещодавно пролунали жахливі теракти, і влада виправдовувала цим нову жорстку політику по відношенню до приватним телеканалам). Іноді з перерахованих благих спонукань, а інколи з міркувань глибоко особистих - звести порахунки, поквитатися за минулі образи, задовольнити амбіції, прибрати конкурентів - у цьому процесі на боці влади взяли участь цілком демократично налаштовані ліберальні російські політики і журналісти.

Як кажуть, хто старе пом'яне, тому око геть. Я згадую все це не для того, щоб когось ткнути носом у минулі помилки. Я тільки констатую: у результаті практично всі більш-менш впливові медіа в Росії опинилися під прямим або непрямим - через особливо наближених Путіну бізнесменів - контролем Кремля. А допомагали йому встановити контроль над ЗМІ ліберали, включаючи тодішнього прем'єра Касьянова, лідера партії «Союз правих сил» Бориса Нємцова, батьків російської приватизації Анатолія Чубайса і Альфреда Коха і багатьох інших, були витіснені в опозицію, а потім і на узбіччя політичного життя, практично позбулися доступу до цих самих ЗМІ. Коху, який став дуже популярним і настільки ж отруйною опозиційним блогером, взагалі довелося виїхати в еміграцію на Захід.

Позбулися можливості працювати в Росії за професією і багато знамениті журналісти. Серед них був Савік Шустер, ведучий програми «Свобода слова» на НТВ, яка в один прекрасний момент була закрита. Шустеру пощастило - він відродив «Свободу слова» в Києві. Його програма, по суті, стала еталонним політичним ток-шоу телебачення «помаранчевої» епохи. Завдяки йому у політичному житті склалася здорова традиція публічно, в телевізійному ефірі обговорювати поточні проблеми країни, завдяки йому зійшли одні політичні зірки, а інші - закотилися.

Через десять років Шустеру, як це ні парадоксально, знову світить перспектива позбутися журналістської роботи при нинішньому начебто ліберальному, демократичному, по європейськи орієнтованому режимі.

Як мені нещодавно сказав один знайомий, неприємно вразив мене цими словами, «в суспільстві є запит на українському телебаченні щоб Шустера не було». А мені здається, що хтось із можновладців просто зводить з телеведучим рахунки. Раніше його терпіти не міг Янукович, бачив у ньому агента згубного Заходу, тепер хтось розпускає чутки, що Шустер - тут далі треба сміятися чи плакати - таємний агент кремлівського впливу.

Запідозрити в роботі на Кремль західного журналіста (кого вводить в оману російська мова Шустера, нагадаю, що він народився в Литві, але ще в далекій юності емігрував на Захід), людини, який майже десять років з ризиком для життя висвітлював війну в Афганістані з боку моджахедів, потім ще десять років очолював московське бюро «радіо Свобода», а останні десять років був господарем вільного дискусійного майданчика на українському телебаченні - ще одна страшна дурість.

Причому дурість, яка може зашкодити репутації України і української влади в Європі та Америці. Я відчуваю це, тому що іноземні дипломати у Києві і мої знайомі на Заході дуже цікавляться долею Шустера. Але незалежно від того, як вона складеться, я впевнений: ставлення Заходу до України, готовність допомагати українським реформам, підтримувати Київ на міжнародній арені, будуть залежати, в тому числі, і від того, чи зуміє влада вибудувати відносини із засобами масової інформації з демократичним європейським стандартам.

Євгеній Кисельов.