Щастя в дім. Як виживали цього літа діти з Сніжного

Нерівні ряди дитячих капців і босоніжок у літньої веранди цегляного сільського будинку. З кімнат чути голоси їхніх власників - сімох прийомних і трьох рідних дітей Тетяни і Миколи Савченка. Тих самих "викрадених сиріт" зі Сніжного, яких бойовики "ДНР" у червні намагалися перевезти через російський кордон. Дітей повернули додому, а через півтора місяці сім'я виїхала з охопленого війною міста в Хмельницьку область. Нікому, крім самих близьких, не казали, куди їдуть. Захід країни для багатьох мешканців Сніжного - "бандерівщина".

Чотири кімнати з побіленими стінами і прозорими фіранками, трохи меблів - шафи і дивани, на підлозі - надувні матраци. Новий будинок ще не виглядає обжитим: немає фотографій і інших дрібниць, які створюють затишок. Зате є м'які іграшки і дитячі книжки - подарунки від жителів села. Дзвінок мобільного перериває екскурсію.

- Дивилася будинок. Не підходить, дорого, - Тетяна прощається.

Мені чути, як співрозмовник в трубці каже: "До побачення".

- Нам намагаються допомогти, але не можуть знайти підходящий варіант. Оренда або висока, або будинок маленький. Де тут ставити столи для десяти школярів?

Пауза. Енергійна темноволоса Тетяна уважно дивиться на мене.

- Я говорю по-російськи, ви ж розумієте, так? - несподівано запитує вона.

Питання вводить мене в ступор, а потім викликає посмішку. Так, розумію. Я ж з Києва.

- Взагалі-то я росіянка, народилася в Краснодарі. Там живуть мій батько та родичі. Але за 35 років, які прожила тут, я вже стала українкою.

Вибратися з-під завалів

Тетяна та Микола виховують трьох рідних і семеро прийомних дітей. Сім'я Савченка сподівається незабаром переїхати в більш просторе житло

Події цього літа Микола описує коротко: пекло. Потім додає, що зазвичай намагається не вживати це слово. Савченко - віруючі, християни-протестанти. Тетяна - чотирнадцять років у церкві, її чоловік - сім.

Микола - високий чоловік років п'ятдесяти. На відміну від діяльної і балакучої Тетяни, він довго підбирає потрібні слова. Працював водієм. Коли у Сніжному почалася війна, разом з іншими городянами розбирав завали зруйнованих будинків. Говорити про це йому важко. Думка скаче, Микола робить паузи, часто дякує Бога за те, що родина вже в безпеці.

- Снаряд потрапляє в п'ятиповерховий будинок, в дев'ятиповерховий... Вони руйнуються на очах, як паперові. Ми витягували тіла людей, яких не вдалося врятувати. Я знав цих людей. Половина волосся посивіла.

Якийсь час мовчимо. Відчуваючи незручність, хочу змінити тему.

- Пап! - на веранду, де ми розмовляємо, вривається кучеряве світловолосе створення років шести.

Дивиться на тарілку з цукерками, яка стоїть на столі, підходить ближче.

- Олю, розкажи, звідки ти приїхала, - просить її Микола, підсуваючи ближче тарілку.

- Місто Сніжне, вулиця Карла Маркса, - рапортує дівчинка, розгортаючи цукерку. - Я на танці ходила. А ще на піаніно грати вчилася. Піаніно розбомбили.

У родині Тетяни та Миколи Біблію читають всі. На фото - 8-річний Коля і 6-річна Оля

Снаряд потрапив в будівлю музичної школи. А війна стала для Олі чимось буденним. Слово "розбомбили" вона вимовляє рівно, тим самим тоном, що й "бальні танці".

- Давно Оля з вами живе? - звертаюся до Миколи, радіючи можливості задати мирне питання.

- Два з половиною. Наша друга прийомна дитина. Коли привезли додому, виявилося, що вона не може ходити сходами. Просто не реагує на них. В Будинку малятка дітей саджали у великий манеж і включали мультфільм "Даша-мандрівниця". Всі 36 серій. Оля дуже мало рухалася, тому не бачила сходинки.

Думка скаче, розмова всякий раз повертається на вихідну - втеча. В Сніжному ввели комендантську годину, машини в громадян відбирали "на потреби армії", зруйновані будинки вже ніхто не розбирав. Треба було терміново вибиратися.

- Моєму батькові 84 роки, - каже Микола. - Він навідріз відмовився їхати з нами. Говорив: я в ту війну дитиною був і цю переживу. Танина мама теж залишилася. Коли їхали зі Сніжного, дізналися, що у неї інсульт. Тетяна по телефону домовлялася, щоб їй допомогли...

Микола дивиться в порожнечу, наче ще раз обмірковує страшний вибір: залишитися у Сніжному з літніми батьками або вивезти дітей у безпечне місце. І продовжує:

- Так, потрібно думати про майбутнє.

Рано вранці 5 серпня Микола і Тетяна прокинулися від тривожної тиші. Вже відвикли від неї - до того не припинялася стрілянина. В темряві викопали ряд картоплі, положили її в міні-автобус. Взяли найнеобхідніші дитячі речі і документи.

Напередодні від'їзду дружина просила віруючих зі своєї громади молитися про те, щоб все вийшло. Хтось захотів їхати з ними. Микола не заперечував, а коли вранці прибув в умовлене місце, побачив вісімнадцять легкових машин і два автобуси. Їхали без білих прапорів. Пройшли два блокпости до Тореза. Далі - по об'їзних дорогах на великій швидкості, щоб важко було прицілитися.

- На узбіччі були обгорілі машини, трупи, ніхто їх не прибирав. Я молився шість годин поспіль. Саме стільки тривав наш шлях. Наші старші діти поїхали в Хмельницький на початку липня, їх добре прийняли, вони знайшли для нас цей будинок.

Я не розумію, про кого мова, і уточнюю:

- Старші? А скільки у вас дітей?

- Рідних і прийомних - чотирнадцять.

Велика сім'я

В багатодітній сім'ї підтримання порядку - не розкіш, а необхідність

- Четверо старших виросли, у них свої сім'ї, - розповідає Тетяна. - Ми подумали, що можемо допомогти комусь. Знаєте, як говорять: сирота в дім - щастя в дім.

Три роки тому у родині Савченко з'явилася перша прийомна дитина - Світла, якій тоді виповнилося вісім років. У білявої і темноокої дівчинки проблеми зі здоров'ям - важка форма сколіозу. Кожні півроку потрібно міняти корсет. Носити його доведеться до вісімнадцяти років.

- Про що ти мрієш? - питаю у неї.

- Мрію? Навіть не знаю... - Світлана задумливо відводить очі вбік.

За неї відповідає брат, десятирічний Вова:

- Я знаю! Я хочу пса, сибірського хаскі. У нас у Сніжному було три собаки: Альфа, Пальма і Діна.

- Я знаю, - нарешті знаходить відповідь Свєта. - Я мрію повернутися додому. У нас був дуже великий будинок, тато нещодавно три кімнати добудував. І друзі мої там залишилися.

11-річна Свєта любить малювати і читати книги молодшим братам і сестрам

Тетяна дістає мобільний телефон і починає гортати фотографії: шість великих спалень, туалет для дівчаток, туалет для хлопчиків, кухня, душова кабіна.

- Важко адаптуються діти після інтернату? - знову переводжу розмову на іншу тему.

- Хто як, - відповідає Микола. - Вова потрапив до нас у сім років. Йому вже купили прописи першокласника і рюкзак, а він ще не знав, чому взимку дерева скидають листя. Його рідний брат Коля був упевнений, що цукерки збирають на цвинтарі, а не купують у магазині.

У кожного з дітей є своя історія. Нещодавно вона поповнилася ще одним епізодом.

Перейти кордон

У літній табір збиралися їхати дев'ять дітей Савченко, Тетяна та вихованці місцевого інтернату в супроводі двох вихователів. Але зі Сніжного автобус з дітьми так і не виїхав: його затримали на блокпосту.

- Люди, які нас не пускали, казали, що в Дніпропетровській області з нами може трапитися все що завгодно, - розповідає Світлана. - Зажадали віддати мобільні телефони. Діти почали кричати, було дуже страшно. Мама теж засмутилася.

- Мені казали: матуся, заспокойтеся, поїдете в Крим, відпочинок на морі, - зітхає Тетяна.

В автобус підсіли двоє супроводжуючих і медсестра. Машина вирушила на Должанське - контрольно-пропускний пункт на кордоні з Росією.

- Там була величезна колона людей. Бажаючі виїхати в Росію стояли по сім годин на спеці. А тут я істерю, не хочу їхати, кричу, що нас вивозять силою.

Тетяні повернули телефон. Почалися дзвінки. Чиновники з Києва радили робити все, що забажають терористи. Як з'ясувалося, у Тетяни немає оригіналів свідоцтв про народження дітей, тільки копії. Цього було б достатньо для поселення в дитячий табір, але для перетину кордону потрібні були оригінали документів.

- У моєму паспорті записано, що я уродженка Росії, - продовжує Тетяна. - Вони намагалися спекулювати на цьому. Мовляв, я ж росіянка, повинна в Росії жити. А я їм відповідаю, що в Україні більшу частину життя прожила. Зрештою, нас відпустили, може, побоялися, що хтось зніме те, що відбувається на камеру.

- Що з вихователями та дітьми з інтернату далі було?

- Вихователі перетнули кордон, але через два дні повернулися назад. Розповідали, що їх допитували протягом семи годин: цікавилися, хто вони, звідки родом, чи дійсно хочуть в Росію, насильно їх вивезли.

Вихованці інтернату повернулися з Ростовської області в Україну літаком. В Крим вони так і не потрапили.

А діти в сім'ї Савченко 1 вересня пішли в нову школу. Як і інші школярі, вони стануть описувати минуле літо. Їх твори будуть відрізнятися від того, що напишуть однокласники.