Служили два товариша. Історія без щасливого кінця

Як казали мудрі китайці: не дай вам бог жити в епоху змін.

Складно пригадати більш переломний момент в історії України, ніж останні півроку. Поламані долі, надії і мрії. Зруйновані міста і сім'ї. Росія і Україна остаточно, і мабуть - дуже надовго, стали ворогами. А я втратив друга. Втратив у всіх сенсах. Він був чесним і хоробрим, надійним і веселим. Офіцер російської армії. Як виявилося, армії нашого головного ворога.

Почалася ця історія в далекому 1989 році. Я не поступив в інститут, працював на заводі, пив горілку з мужиками в обід і слухав Цоя і «Металліку». У вільний від занять час встиг з рюкзаком і спальником побувати на Уралі, Кавказі та Кольському півострові. Більш привітних людей, ніж жителі гірських сіл Абхазії і Карачаєво-Черкесії я не бачив досі. Радянський Союз ще не збирався розвалюватися, але в Нагірному Карабасі та інших південних регіонах градус напруженості підвищився. Ми дивилися три телеканали, пили пиво по 52 коп/літр і займалися «гласністю» про Горбачова з його «перебудовами», сидячи на кухні. Мені було тверді 18, і військкомат рішуче нагадав про мій цивільно-патріотичний борг. В Афганістані вже не воювали, а тому батьки з легким серцем і важким рюкзаком проводжали мене неабияк п'яного на ЖД вокзалі.

Служити мені випало в Полтавській «учебці» військ зв'язку. Азбуку Морзе я вивчив ще до армії - у Дтсааф, батько в 12 років навчив тримати паяльник, так що близьке знайомство з суворими армійськими буднями пройшло більш-менш вдало. Я полагодив сержантові касетний плеєр «SONY», допоміг прапору налагодити пульт з АДКМ в навчальному класі, додавав плюси до карми, не тупил і не нив. Здавши норматив по «прийому-передачі» на 1 розряд, за особистим розпорядженням командира частини ще сопливим духом став регулярно ходити до звільнення, їсти «на волі» пачками печиво «Чебурашка» з повидлом і охмуряти вітряних трикотажниц з сусіднього ПТУ.

Час минав, дембель необоротно наближався, і через півроку, мене, як відмінника «бойової і політичної» заслали в далекий Серпухов. Містечко маленьке і нудне, 80 км від Москви, кругом болота і таємні аеродроми. Частина наша перебувала в 10 кілометрах від самого міста, у величезному заповіднику «Російський ліс». Ніяких тобі трикотажниц та іншого романтичного дозвілля. Болотна вода сочилася з усіх щілин в асфальті, влітку на плацу був смердючий фонтан, а взимку - льодовий каток.

Частина наша була не секретна, а прям взагалі пипец яка секретна - вузол зв'язку Генштабу ЗС СРСР «Селігер». Уявіть собі величезний багатоповерховий будинок зі столовими і казармами, тільки всі поверхи і комунікації глибоко під землею. Справжній протиядерний бункер зі всім життєзабезпеченням. Щоб уявити масштаби пафосу, наведу кілька прикладів. Саме наш сайт контролював зв'язок і політ літака Горбачова та інших «шишок» колишнього СРСР. Коли стартувала «Буря в пустелі», ми були підняті по тривозі і 2 доби сиділи на бойовому чергуванні, приймаючи нескінченні радіограми. Окремо ще був вузол космічного зв'язку, але я, слава богу, туди не потрапив. Ще я бачив там величезний нескінченний коридор, за чутками, доходив під землею до московського метро.

У частині служило близько трьохсот солдатів, на яких доводилося двісті прапорщиків і сімдесят офіцерів. Найсуворіша дисципліна, бойове чергування, «статутник» та інша тяганина.

Переважна більшість строковиків - хлопці з Липецької області. З України нас було всього п'ять чоловік, і чоловік двадцять - вихідців з сонячного Таджикистану. Пацани з Липецька, Єльця і Грязей прикольно «окали» і говорили з характерним акцентом, так що через місяць такий же акцент з'явився і у мене. Після дембеля я ще півроку не міг від нього позбутися, чим викликав глузування друзів і колишніх однокласників.

Ну, так от, служив зі мною простий єлецький хлопець Сергій «Тімоха» Тимченко. Ми міцно подружилися, разом ходили в наряди і «самоходи». Разом упоролись з місцевим самогоном і потім сиділи на окружній гаупвахті, там познайомилися з молодими медсестрами, але про це іншим разом.

Служба - не мед, але все погане швидко забувається. Служили - не тужили, час минав, ми набиралися досвіду і армійської кмітливості. Якийсь генерал в Генштабі вирішив, що їм терміново потрібен спецзагін «зв'язківців-ніндзя», нас з Тимохою і ще чоловік 15 повезли на базу в Ступіно. Ми щільно вчили основи рукопашного бою, стрибали з парашутами, пили воду з болота, жерли гриби і ягоди, бігали по 5 км в протигазах.

І ось одного разу вранці піднімають нас по тривозі, садять сонних і тепленьких у великий військовий літак. Летіли довго, і я до сих пір точно не знаю, що це було за місто. Судячи з усього, дії розгорталися в Прибалтиці. Мочити ворога саперними лопатками не довелося. Ми сиділи в кунг і контролювали переговори в ефірі. Палити і «відлити» випускали дуже рідко, тому що за кунгом фигачили з автомата (ми потім нарахували понад 100 отворів). У якийсь момент куля пробила товстий шар свинцю, срібла, пінопласту і жерсті, потрапила в передавач, розкидала купу залізяк і скла і залишилася там назавжди.

Паніки не було, включили резервний передавач і продовжували чергувати. Я не відчував ніякого болю і нічого не відчував, поки Тимоха не помітив, що в мене з рукава капає тонкою цівкою кров. Рана виявилася не серйозною, на вигляд просто подряпина, мені наклали джгут, намастили зеленкою і замотали бинтом. Через кілька годин нас повезли на аеродром, завантажили в літак і доставили назад в Ступіно.

У мене крутилася голова, підтошнювало і піднялася температура. Тимоха мало не на руках приволік мене в санчастину, де санітарних справ майор виявив у мене в руці шматок залізяки. Він бахнув 100 грам, сказав: «Микола, не сци, не боляче», - і пінцетом дістав з рани маленький уламок від передавача. Досі на правій руці є невеликий шрам.

Потім дуже складними шляхами нас з Назаром занесло на Кубу, де ми пару місяців демонтували військову частину, колишній передавальний центр. Про цю поїздку можна написати окрему книгу, але лафа скінчилася, і нас знову відправили в Серпухов «під землю».

Після армії ми бачилися один раз в Москві. Тимоха кликав на весілля дружком, але в Єлець я так і не потрапив. Ми багато листувалися, але з часом таки втратили один одного з виду. І ось шість років тому він якимось дивом знайшов мене в соціальних мережах. Ми зателефонували в «скайпі» і дві години пили горілку, цокаючись по монітору.

Як виявилося, на відміну від мене, похмурого цивила, Тимоха пішов служити в міліцію, побував в Чечні і на Балканах, дослужився до майора і вже сидить вдома на пенсії. Жере тещині млинці, виховує двох милих дочок і підробляє охоронцем у банку.

І все б нічого, ми частенько спілкувалися через інтернет, і у нас було повне взаєморозуміння. Але тут трапився минулорічний Майдан...

Я до сих пір не зрозумію, що там клацнуло у нього в голові. Стільки про «хунту» і «червоно-чорну Україну» я не чув навіть по каналу «Лайфньюс». Ми спочатку сперечалися, потім кидались вебками, репетували, доводили. Кілька разів телефонувала його старша дочка, просила не звертати уваги. Ось вона, Марина, абсолютно адекватна мешканка міста Єлець. У свої 20 років відмінно розуміє, що діється в Росії, і чому Путін - х$#&ло.

З Тимохою я перестав спілкуватися, тому що сперечатися і сваритися вже не було сил. Пару місяців тому Марина написала, що тато поїхав рятувати росіян на Донбас. І більше від нього ніяких новин... досі...

Я все ще сподіваюся, що ти, братське чувирло, не встиг наробити лиха і взяти гріх на душу. Я не знаю, де ти і що з тобою, але дуже прошу: їдь додому. Жри млинці, видавай Марину заміж. У Єльці тебе дуже чекають. Тут і без тебе розберуться.

Я дуже сподіваюся, що ти живий і на твоїх руках немає крові українських пацанів. Пройде час, і ми зрозуміємо, хто був правий, хто винен. Тільки боюся, ти цій правді не зрадієш. Якщо взагалі встигнеш її дізнатися...

Підписуйтесь на новини UkrMedia в Telegram
Схожі
Останні новини
Популярні
Зараз читають