Розповім правду, як ми тут, в Донецьку, живемо

Блогер з Луганська, коли там тільки все почалося, написав: "Чим більше стріляють, тим менше хочеться змінювати звичний уклад життя". Повністю згодна. Ми, місцеві, прикладаємо колосальні зусилля для того, щоб зберегти той мирний уклад, який всі ми добре пам'ятаємо. А ще включаються внутрішні захисні реакції, про які раніше й не підозрював.

"На стрьомі" - це така боєготовність організму в будь-який момент бігти, лягати, весь час очима шукаєш укриття, якщо раптом що. Тобто такий гіпертонус всіх органів почуттів та інстинктів. Коли перший раз стихло, дня два ще протрималася в такому режимі, а потім перемкнулася на мирний. І розплакалася. Оцінила, як же здорово, коли просто тихо, без гуркоту. Все можна пережити і подолати - не бахайте тільки.

Ще одне відкриття - в екстрених ситуаціях включається "автопілот". Пам'ятаю, коли "прилітало" на сусідню вулицю, ніч разом з донькою просиділи у ванній. Вона спала в мене на руках, а я молилася, як могла. Вранці, коли все стихло, повернулися до своїх звичних справ. Раптом у ванній впав тазик. Наступний свідомий момент - я, накривши собою Майку, якимось чином опинилася в коридорі. Проміжок між "бах!" і голосом Майки десь піді мною: "Мамо, ми зараз граємо?" - не пам'ятаю зовсім. Як відповзла в коридор - провал.

Інстинкт самозбереження взагалі дуже цікава річ. З початком війни підсвідомість геть відмовляється ідентифікувати знайомі з народження звуки. Наприклад, газова колонка. Вона шумить. Вона у нас завжди шуміла, з моменту покупки. Але тільки зараз я впевнена, що це шумить (летить) снаряд. Або ось ще приклад - всі у нас знають: якщо чуєш свист, то є ще кілька секунд, щоб підшукати собі притулок. Якщо чуєш шорох - пізно метатися, вже нічого не встигнеш. Зняла навушники - почула шурхіт - подумки попрощалася з усіма. Виявилося, дощ.

Вдень ще не так страшно - робота, турботи, люди, спілкування. Вечора - просто нестерпні. Постійно прислухаєшся. Завжди. Режим сну приблизно такий: не спати, скільки можеш, щоб встигнути врятуватися. Заснути під ранок, коли вже просто "вирубаєшся". Трохи ще поки відволікає інтернет. Сплю з дитиною. Часто спимо одягнені, щоб або схопити й бігти, щоб врятуватися, або щоб разом... Ви тримали в руках осколком від снаряда? Ні? А я тримала. Маленький. Розміром з палець. Але він дуже важкий. На вигляд чимось нагадує розлом халви - багато нерівномірних шарів, і всі краї гострі, як бритва. Чомусь часто згадую цей шматок металу, коли обіймаю свою сплячу яка пахне карамельками Майку. Жах, що такий осколок може накоїти. Жену ці думки - не дай Бог! Про те, що кожен "бах" - чиєсь горе, краще не думати, інакше свихнешься. Ще помітила, що зовсім не виходить розслабитися. Навіть коли тихо. Навіть коли коньяку хопнув. Шия, плечі, грудна клітка і прес - зведені і напружені.

Абсолютно вірно, що на війні атеїстів немає. Вивчила дві молитви. Охрестила дитину. Дуже зворушливо виглядають приклеєні на вікна на вулицю ікони. Нам постійно потрібні підтвердження, що все буде добре. Добре - значить, живі. У багатьох з'явилися якісь талісмани. Думаєте, не знають, що ці дрібнички ні від чого не врятують? Знають! Але у всіх є потреба вірити, що перебуваєш під додатковим захистом - хоч Бога, хоч ведмедика, хоч сердечка.

Ще один парадокс - ми не стали істероїдними. Нерви, звичайно, розхитані, але залишатися людиною - понад інстинктів самозбереження. Ось, наприклад, 14 лютого, перед перемир'ям, моя знайома була в театрі. Вдень обстріляли центр. Снаряди лягали метрах в ста від театру. Так ось вона розповідає, що артисти продовжили грати, а глядачі - дивитися. Ніхто не покинув свого місця. Після третього розриву десь зовсім недалеко спектакль перервали і попросили всіх спуститися в притулок. Подруга підсумувала: "Ніякої паніки, тисняви. Всі спокійно спустилися, пропускаючи один одного. В мирний час в гардеробі все було не так ввічливо"...