Як боронити країну в інформаційній війні

Антиукраїнська пропаганда в Європі, на яку Росія виділяє безпрецедентні кошти, вже давно набула більш ніж загрозливих масштабів. Якщо поспілкуватися з європейцями про Україну, інколи від них можна почути ту ж брехню, яку поширюють російські «засоби масової пропаганди». А якщо відстежити заяви європейських перших осіб, часто виглядає, що на дії Москви вони якщо і реагують, то із запізненням. Видається, що Європа, наче стара і вже неповоротка аристократка, просто не знає, як правильно відповідати на варварську поведінку дикуна.

Основою російської непередбачуваності на військових, дипломатичних чи медійних фронтах є нехтування норм етики, логіки й інколи здорового глузду. Російський лідер фальшує і бреше у вічі, замилює і закидає їх піском. Він грає за єдиним правилом: що більші масштаби брехні, то більше простору для маневрів. І поки європейці узгоджують позиції, сперечаються і досягають консенсусів, для Путіна «правди не існує».

В українсько-російському протистоянні інформаційний чинник у деяких випадках стає самостійною складовою. У Європі це особливо помітно. І є вкрай небезпечним, бо викривлене розуміння війни в Україні може загрожувати повільною реакцією на російські злочини або і її відсутністю.

В окопах Донецької та Луганської областей ворога можна ідентифікувати у бінокль чи тепловізор, приготуватися до захисту і знищити у контрнаступі. Але як поводитися в інформаційному світі, де противника розпізнати значно складніше? Відтак невідомо, як захищатися від інформаційних «Градів».

Тож як діяти українцям у боротьбі з російською пропагандою? Які вже існують для цього ініціативи і як їх можна вдосконалювати? Чи можливо протистояти росіянам в інформаційній війні в принципі, зважаючи на їхні фінансові можливості?

Викривати російську брехню і демонструвати її європейцям в адаптованому для них вигляді

Багато експертів, говорячи про боротьбу з російською брехнею, згадують громадську ініціативу StopFake. Сайт, метою якого є перевірка і спростування викривленої інформації та пропаганди про події в Україні, запустили на початку березня 2014 року випускники Могилянської школи журналістики і програми для журналістів та редакторів Digital Future of Journalism. Проте часто навіть українські журналісти не особливо відстежують новини цього проекту. Нещодавно фото Путіна, який нібито зламав олівця на перемовинах у Мінську, стало красивим завершенням сюжету ТСН Тиждень. Однак кілька днів перед тим у своєму випуску StopFake це спростували — олівець Путіну зламали у фоторедакторі. Європейські журналісти, звісно, тим паче не відстежують розслідувань українських активістів. Російськомовна версія фейсбукової сторінки ініціативи має понад 42 тисяч підписників, англомовна — менше трьох тисяч.

Одна із засновників і головний редактор StopFake Марго Гонтар розповідає, що ще донедавна вони реагували на брехню, яку поширювали росіяни в Європі, спонтанно і тільки на найгучніші випадки. Проте зараз у проекті з'явилося більше волонтерів, а отже можливостей активніше моніторити медіапростір за межами України. За словами Марго, іноземні журналісти інколи контактують з ними щодо самого контенту, проте частіше їх цікавить сама ініціатива. Особливо після того, як про український проект боротьби з фейками згадають якісь великі медіа на зразок ВВС.

Чи можна ефективно поширювати інформацію українського StopFake у Європі? Марго вважає, що якщо контент перебуває у віртуальному просторі, шляхом доступу до ширшої аудиторії має бути вдосконалення самого медіапродукту і його адаптація, відповідно до потреб публіки. Насамперед, на її гадку, потрібно залучати людей, для яких англійська мова є рідною. І які не тільки розумітимуть, як правильно сказати граматично, а й на що потрібно звернути увагу та в якому ракурсі подати матеріал. Розвінчувати фейки російської пропаганди для європейців потрібно дещо по-іншому, ніж для українців: пояснювати всі аспекти, подавати бекграунд. «Для тих людей чи їхніх родичів, для яких події в Україні не є питаннями життя і смерті, це потрібно подаватися у тому світлі, яке є для них важливим», – говорить Марго. Вона переконана, що якщо матеріали готувати таким чином, то інформація від StopFake стане популярною і в Європі.

На заході StopFake читають лише ті люди, котрі досить детально розглядають конфлікт в Україні, каже впливовий англійський журналіст Пітер Померанцев. Він не вважає, що це проект для масової аудиторії. «В Україні приголомшливе громадянське суспільство і жахлива держава. Хочеться, щоб саме через громадянське суспільство люди дізнавалися про Україну. У цьому плані дуже добрий почин — англійська версія Громадського», – говорить журналіст.

Виробляти контент про Україну для впливових іноземних ЗМІ

Померанцев має на увазі субпроект Hromadske International, який розпочали журналісти Громадського на початку вересня 2014-го. Це головні новини з України англійською мовою, які виходять годинною програмою щонеділі під назвою The Sunday Show. Над проектом працює команда українських та іноземних журналістів. Заявлена мета – показати міжнародній спільноті, що насправді відбувається в Україні. На сайт викладають відеозаписи розмов з гостями студії, перекладені англійською репортажі тощо. Щоправда, пошук Hromadske International в інтернет-мережі дещо ускладнює те, що на сайті Громадського посилання на нього немає.

Наталя Гуменюк, співзасновниця та журналіст Громадського і головний редактор Hromadske International, розповідає, що завданням проекту є інформувати світ про те, що коїться в Україні. Але робити це трохи повніше, ніж можуть собі дозволити закордонні медіа. «Насамперед, – акцентує вона, – їм важливо показувати людське обличчя подій в Україні».

Аудиторією цих програм, за словами Гуменюк, є ті люди за кордоном, які вже цікавляться Україною і шукають об'єктивного інформування про процеси у нашій країні. Це і прості громадяни, і журналісти, дипломати чи міжнародні аналітики. Здебільшого — люди, для яких Україна є сферою професійного інтересу. Медіа влаштовані так, що широка аудиторія бере інформацію, насамперед, з великих ЗМІ своєї країни, пояснює Наталя. Відтак за кордоном ніколи не будуть масово дивитися програм про Україну, так само як українським глядачам не буде постійно цікавою, наприклад, Сирія. Тому важливо працювати передусім для великих ЗМІ, аби ті підхоплювали інформацію про Україну і ретранслювали її.

Журналіст-міжнародник говорить, що сьогодні у світі до українських ЗМІ – вкрай негативне ставлення. Причина у тому, що офіційні особи в України часто подають неправдиву інформацію, а медіа не завжди її перевіряють. За спостереженнями Наталі, зараз у європейців часто складається враження, що українці можуть бути такими ж пропагандистами, як і росіяни. Створення Міністерства інформаційної політики лише підлило олії у цей вогонь недовіри.

Надавати високий рівень доступу ЗМІ до ключових осіб держави

Міністерство інформаційної політики було створене на початку грудня 2014 року і відразу ж отримало від української медіа-спільноти гігантську порцію критики. Остерігаючись цензури і не розуміючи того, які можуть бути конструктивні функції у новоствореного органу, журналісти часто проводять аналогію між цим міністерством і Орвелівським «міністерством правди». Занепокоєння створенням нового міністерства в Україні висловили Міжнародна Європейська федерації журналістів, Комітет захисту журналістів, «Репортери без кордонів», а також представниця ОБСЄ з питань свободи медіа Дуня Міятович, на думку якої така ініціатива лише нашкодить і ніяк не допоможе в боротьбі з російською пропагандою. Пітер Померанцев іронізує, що творці міністерства зазнали першого провалу в інформаційному полі відразу ж після його створення, оскільки ніхто не розуміє, що це таке і для чого.

Наталя Гуменюк була однією з перших, хто підписав звернення до головних осіб держави проти створення МІП. «Наш досвід спілкування з міжнародними (зокрема західними) журналістами, дипломатами, політиками, інтелектуалами та особами, що ухвалюють рішення, свідчить про велику підозру, яку наші закордонні партнери мають щодо спроб України вести свою власну "контрпропаганду"», – йдеться у цьому зверненні.

Гуменюк вважає, що єдине, що може робити держава для боротьби з російською пропагандою, – це надавати високий рівень доступу ключовим ЗМІ до перших осіб. І сумнівається, що Юрій Стець, очільник новоствореного міністерства, має для цього розвинену мережу контактів серед впливових західних медіа. Загалом експерти сходяться у тому, що добре організовані прес-служби цілком могли б вирішувати питання швидкої комунікації журналістів із офіційними джерелами інформації.

Андреас Умланд, німецький політолог, який вже тривалий час працює в українській столиці, каже, що чує від німецьких журналістів у Києві про те, що вони не дуже задоволені прес-службами українських міністерств. «Працівники прес-служб або не реагують на запити, або ображаються на якісь критичні запитання», – розповідає Умланд. За його словами, професійно свою роботу виконують хіба що в Адміністрації президента і Міністерстві іноземних справ. Державний апарат в Україні, на його думку, поки що менш ефективно відповідає на виклики часу, ніж громадянське суспільство. «Створення Міністерства інформаційної політики видається просто поганою ідеєю, – вважає Андреас. – Ця ініціатива викликає багато запитань і занадто нагадує практику тоталітарних режимів».

Наразі Міністерство інформаційної політики перебуває на стадії створення (Положення про нього затверджено 14 грудня 2015 року). Офіційний веб-сайт міністерства ще не запустили. У соціальній мережі Фейсбук міністр Юрій Стець прохання пояснити деякі деталі роботи свого відомства ігнорує. Натомість відповісти погоджується його заступник Артем Біденко, політолог і екс-керівник Управління з питань реклами КМДА. Причину неоднозначного і подекуди різкого ставлення до створення МІП Біденко бачить у журналістських побоюваннях того, що міністерство може стати органом цензури і тиску. Він як політолог наводить приклад аналогічного спротиву у Великій Британії в часи Другої світової війни, де було створено Міністерство інформації. «Такий острах, в принципі, відображає суперечність між суспільним і владним – тут єдиним реальним запобіжником є персональний етичний кодекс керівника або політика», – вважає Артем Біденко.

За словами заступника міністра, відомство має три головні завдання: «Перше — розробка Концепції інформаційної безпеки у вигляді опису завдань та інструментів, аналізу викликів і загроз. Друга — вироблення власного інформаційного продукту, який би протистояв російській пропаганді. А саме: соціальної реклами, створення каналу іномовлення і залучення до цього всіх патріотичних креативних сил країни. Третім завданням є координація інших органів влади».

Концепція інформаційної безпеки, каже Артем Біденко, включатиме і реагування на російську пропаганду щодо України на міжнародній арені. МІП має стати також і платформою для таких громадських ініціатив, як StopFake. «На сайті міністерства передбачений окремий розділ “Докази для Гааги”, де ми викладатимемо усі свідчення присутності російських військових в Україні. Нарешті будуть створені платформи за кордоном: в Німеччині, Італії, Франції, де будуть розміщатися матеріали, зокрема від StopFake», – розповів пан Біденко.

Бути самокритичними

Головний рупор Кремля на міжнародній арені телекомпанія Russia Today на 2015 рік отримав від російського уряду бюджет розміром 15,38 млрд рублів ($260 млн). Телеканал заснований 2005 року і веде мовлення англійською, арабською, іспанською, російською та німецькою мовами. Свою аудиторію Russia Today системно нарощував за рахунок антизахідної риторики, маніпулюючи і гіперболізуючи ті непопулярні теми, які ігнорували інші медіа.

Та протистояти в інформаційній війні проти Росії можна навіть попри величезні капіталовкладення росіян у медіа, переконаний Андреас Умланд. У західних журналістів зараз залишається висока зацікавленість Україною. З ними потрібно налагоджувати контакти і просто надавати точну інформацію. На думку німецького фахівця, ключовим для України у протистоянні в інформаційній війні є те, які саме відомості потрібно подавати. Він говорить, що новини в українських медіа також інколи бувають викривленими і однобокими. «Для німецької публіки було б добре, якби в українських ЗМІ було більше самокритики», – стверджує експерт. Умланд каже, що розуміє – під час війни складно дотримуватися збалансованості і бути неупередженим, однак на заході інколи виглядає так, що у відповідь на пропаганду Росії Україна веде свою.

24 години 7 днів на тиждень англійською мовою про події зі східного регіону

Пітер Померанцев мовить, що однозначним позитивом для України є поява англомовного телеканалу Ukraine Today, що стала дуже важливим кроком до кращого розуміння європейцями українських подій. Хоч і вважає це мінімумом від того, що потрібно. Експерт каже, що в сюжетах Ukraine Today жодного разу не бачив дезінформації, але телеканал все одно можуть неправильно сприймати через назву, яка звучить як дзеркало Russia Today.

Тетяна Пушнова, генеральний продюсер Ukraine Today, розповідає, що до назви ставляться по-різному. Наприклад, у Франції, де все, що може бути пов'язано з пропагандою, викликає негатив, справді реакція була дуже різкою. Проте вже на презентації медіа у Британії ніхто не ставив каверзних питань щодо назви, навіть жартували, мовляв, це гарний стьоб.

Ukraine Today запрацював 24 серпня 2014 року. Веде мовлення на європейському супутнику Hot Bird, доступний також через офіційний сайт і канал в YouTube. Аби стати джерелом об'єктивних новин зі східного регіону ще й для європейців, які розмовляють російською, з середини літа UT планують запустити російськомовну аудіодоріжку.

«30-40% ефірного часу Ukraine Today займає висвітлення українських подій, 10-15% – реакція на них міжнародної спільноти. 30-40% відводиться на огляд подій Східної Європи, де більшість становлять новини з Росії. Відповідно 10-15% – реакція на ці події. Решта — все інше. Але такий баланс, звісно, порушується залежно від ситуації», – коментує Тетяна Пушнова.

Ukraine Today намагається розповідати про те, що зараз усім цікаво, ділиться продюсер. « Але ми не хочемо вказувати глядачу, що ось це правда, а те неправда, – наголошує Тетяна. – І також не будемо працювати у відповідь на контент деяких каналів. Звичайно, ми реагуємо на гучні фейки роспропаганди, які не можна обійти увагою, але спеціально відстежувати їх не є нашою метою».

Напрацьовувати зв'язки з авторитетними спікерами

Ефективність в Європі роспропаганди антиукраїнського характеру пояснюється ще й тим, що українці мало презентували свою країну. Україна для багатьох простих європейців є білою плямою. А якщо європейська держава асоціюється для загалу з двома-трьома спортсменами, то це якщо і не катастрофа, то близько до неї. На жаль, в Україні немає наразі організацій на зразок Ґьоте-Інституту, Британської ради чи італійської спілки Данте Аліґ'єрі.

На думку Альони Гетманчук, директора Інституту світової політики, для України справді первинним є створення власного наративу. «Задавати тон дискусіям про Україну і вибудовувати злагоджену комунікацію на усіх рівнях, – запевняє експерт, – буде значно ефективнішим, ніж, наприклад, постійно реагувати на ворожу пропаганду».

Інститут світової політики, за словами Гетманчук, багато робить саме для того, щоб напрацьовувати зв'язки з європейськими аналітиками та експертами; тими, хто в країнах ЄС коментують події щодо України та розробляють відповідні рекомендації для своїх урядів. «На мій погляд, ми, українці, ніколи не зможемо бути настільки ефективними та переконливими для європейської аудиторії, як громадяни ЄС. Рівень довіри до того, що ми говоримо і як ми це говоримо (емоційно, зі зрозумілих причин) є дещо іншим, ніж, власне, до громадян ЄС. Отож першу скрипку в цьому процесі мають відігравати самі європейці, які формують громадську думку — від популярних політиків до впливових експертів та аналітиків», – говорить Альона Гетманчук.

Думку про те, що до створення дискурсу про події в Україні на міжнародній арені потрібно залучати закордонних авторитетів, висловлюють багато експертів. Наприклад, Вахтанг Кіпіані, відомий журналіст та історик, у розмові телемарафону «Україна понад усе» висловив аналогічну думку: «Ресурси України та Росії в медіа не можна порівнювати. Тому ми маємо знайти людей у Польщі, Німеччині, Франції, США, Британії, які є авторитетними для цих суспільств, і запрошувати їх в Україну, показуючи схід та роблячи зустрічі з переселенцями. Ми маємо діяти несиметрично».

Саме лідери думок у своїх країнах можуть змінювати ставлення до України в Європі. Росія активно використовує таких спікерів для своїх пропагандистських цілей, застосовуючи корупційні схеми. Особливо це помітно на прикладі Німеччини: Гельмут Коль чи Ґергард Шрьодер послідовно відстоюють позицію агресора. Журналіст Пітер Померанцев гадає, що тут найбільша проблема у тому, що в публічній сфері на міжнародній арені Україна навіть не намагалася якось себе презентувати. «За таких умов, – каже Померанцев, – російська пропаганда може робити все що завгодно».

Журналіст наводить приклад американського історика Тімоті Снайдера як головного «іміджмейкера» України у світі. Снайдер є фахівцем з історії Східної Європи: України, Польщі та Росії, пише багато текстів, в яких пояснює, що відбувається в Україні. «Я думаю, що інтелектуальної еліти у світі, яка все розуміє про Україну і може вам допомогти, є багато. Цих людей просто треба залучати», – твердить Померанцев.

Едвард Лукас, кореспондент тижневика The Economist, який спеціалізується на темі політичного життя Росії, якось сказав, що найкращий спосіб протистояти російській пропаганді – це гумор. І справді, російські медіа, внутрішні чи міжнародні, продукують стільки абсурдних речей, що коментувати їх можна тільки через призму сатири і карикатури. І це, зрештою, могло б стати однією з українських стратегій.