''Співаючи гімн, я ледь не розплакався''-cпівак EL Кравчук
Його нечасто можна побачити нині на телеекранах.
Співак EL Кравчук - про дух війни, генетичну пам'ять і важливість оптимізму
Та хіти EL Кравчука і досі звучать у радіоефірах. А сам співак багато гастролює - не тільки в Україні, але й за кордоном. Власне, мій дзвінок застав його в аеропорту...
- Звідки ви прилетіли, якщо не секрет? Мабуть, знову десь із Маямі...
- Ні, ви будете здивовані -- з Киргистану. (Усміхається). Я виступав там на одному літньому фестивалі. Причому вперше мені
довелось публічно виконувати гімн України. Коли я закінчив свій виступ, мене несподівано попросили заспівати "на біс" наш гімн. Чесно кажучи, я був шокований! У мене навіть голос почав тремтіти. Я ледь не розплакався. Реально. На мене це справило велике враження. Дивовижне. Тим більше, що публіка - як і належиться при виконанні державного гімна -- підвелася... Це не була ніяка політична акція, а звичайний концерт - розважайлівка. На острові, що на озері Іссик-Куль.
Ну, а після виступу я затримався там іще на кілька днів, щоб подивитись унікальну природу. Не знаю, коли ще потраплю в Середню Азію. А там справді цікаво: гори буквально тонуть у цьому величезному озері. Воно -- дуже красивого кольору. Якщо хтось там і купається чи засмагає, то це - альпіністи, які йдуть на Памір або інші вершини. Там справді дуже дивна природа - ніби перебуваєш на якійсь іншій планеті. (Усміхається). Тобто зірки розташовані абсолютно інакше, й сонце настільки низько над головою. Все-таки ти перебуваєш на висоті майже 2 тисяч метрів...
Там я бодай на якийсь час відволікся від усього того, що відбувається в Україні.
- Перед нашим інтерв'ю спеціально прослухав кілька ваших старих пісень і був вражений, як актуально вони звучать: "Війна завжди війна, горять мости, горять хрести, мене чека труна, і плач дітей луна...", або ще цитата: "Навіщо холодіє кров гаряча? Навіщо смерть приходить знов невдячна?" Відеорядом до цих рядків могли би бути кадри із зони АТО. Ви погоджуєтесь?
- Я сам здивувався, коли не так давно наново записував у студії ті старі речі для творчого вечора Жені Рибчинського. У мене навіть серце йокнуло! Ті пісні з'явилися на світ у 1997 році, коли в європейському повітрі також витав дух війни. Тоді, як відомо, проблеми були в Югославії...
Безумовно, у той час ніхто не міг подумати, що таке може статися у нас. Для мене це все -- як якийсь страшний сон, схожий на маячню. На календарі ж ХХІ століття, і ніби всі розуміють, що війна -- це смерть, нещастя, покалічені долі, зрештою, відсутність цивілізації, але... Все одно, з'ясовується, хтось цього не усвідомлює! Я маю на увазі людей, котрі йдуть на Україну з "того" боку, навіщось вербуючи з усієї Росії та навіть усього колишнього Радянського Союзу найманців. Нібито вони те СРСР, якого вже немає, захищають.
Знаєте, у мене особисто СРСР асоціюється зі смертю мого дідуся, котрого піддали репресіям у 1937 -- 1938 роках, скалічивши йому життя. І не тільки йому, але й моїй бабусі, яка вимушена була втікати, переховуватися й, у підсумку, опинилась у Києві, хоч вона родом зі Ставрополя. Така доля у багатьох людей. Не хочеться повторення цих доль! Тож сьогодні ти думаєш: невже у людей відсутня генетична пам'ять, яка нагадувала би, що СРСР - це дуже багато болю? І зачепив він чи не кожну сім'ю. Якщо говорити про українців, то можна згадати Голодомор... Тому, повторюсь, невже у людей немає пам'яті?!
- Із друзів у вас хтось є в АТО?
- Ну, звичайно, є... Там сьогодні -- найкращі, найталановитіші та найсміливіші хлопці, багато з яких уже не повернуться додому... Там стільки молодості загубленої, стільки краси вбитої і стільки надій, які ніколи не збудуться. (Після паузи додає). Знаєте, мене вражає, як ховають наших солдатів. Коли люди вздовж вулиці стоять на колінах зі свічками. Такого не було навіть у роки Другої світової війни. (Принаймні нічого подібного я не бачив у кінохроніці). Це вияв такої любові й такої вдячності! Зрештою, це досить сильний контраст до того, як ховають загиблих у Росії.
- Сьогодні багато ваших колег беруть участь у благодійних акціях...
- Я також виступаю на акціях, які організовують у Києві, скажімо, у військовому госпіталі, чи приходжу на якісь заходи просто як волонтер... Одне слово, намагаюся брати участь у житті суспільства. І взагалі -- я радий, що у нас з'явилося громадянське суспільство. Це справді чудово! Це те, що не просто мене тішить, а вселяє велику надію у майбутнє. На жаль, нічого подібного я не бачу в країнах СНД, якими багато їжджу. Там усе це лише формується -- дуже поволі та без особливого бажання.
- У чому ви б порадили нам усім шукати внутрішнього підживлення, Андрію?- Нам вистачить уже песимізму! Треба оптимістичніше дивитися у майбутнє -- бодай трошечки, тоді воно швидше настане. Недарма ж кажуть, що щасливі люди притягують щастя, а до нещасних весь час прилипає щось погане, тому... Треба бути поблажливішими одне до одного та упевненішими в собі нам усім. А ще -- вірити в любов. Якщо щось і врятує цей світ, то власне вона!