"Хтось же має вигнати ту нечисть з української землі”-.боєць, Юрія Шумейка (позивний “Британець”),

Ось трішки підрихтую своє обличчя і знову гайну туди -- в зону конфлікту.

Ворожий комулятивний снаряд влучив у самісіньку башту, пропалив чималу дірку й лише тоді вибухнув. Уламки металу вп'ялися в голову Юрія Шумейка (позивний “Британець”), воїна-добровольця механізованої бригади,

В очах потемніло, але він не впав -- з останніх сил вийшов із бліндажа. Те, що побачили бойові побратими, вжахнуло: у закривавлених руках Юрій тримав своє обличчя.

Лікарняні палати, десятигодинна операція, три доби без свідомості… “У бійця дуже важке поранення, -- каже Ігор Федірко, начальник клініки щелепно-лицевої хірургії головного військово-медичного клінічного центру. -- Переломано кістки лицевого скелету та лобну, відірвано корінь носа, розтрощено половину верхньої та нижню щелепи, вибито око. Але найголовніше те, що він живий. Дірку в голові закрили титановою пластиною. Згодом виправимо дефекти обличчя. Тож на Юрія чекає ще чимало пластичних операцій. Ми віримо в успіх. Тим паче, що бійцю зголосилися допомогти канадські спеціалісти”.

Наразі Юрія Шумейка в клініці немає -- виписали, щоб відпочив у колі сім'ї та поправив здоров'я на домашніх харчах. Знаходимо бійця в селі Лісове. Стукаємо в двері. І ось на ганок виходить “Британець” -- в однострої, босоніж. Попри понівечене обличчя, привітно всміхається. Він не зламався психологічно. Здається, навпаки, -- війна ще більше загартувала його характер -- характер оптиміста та життєлюба.

“Наша позиція була біля шахти Бутівка, -- згадує. -- Тобто метрів за 70 від бойовиків. Навіть можна було докинути гранату. Ми іноді підкрадалися ще ближче чи заходили в тил і давали жару. Тож сепари боялися нас, як дідько ладану. Того дня я коригував вогонь. А тоді вирішив і сам постріляти з башти через бійниці. Звідти прилетів снаряд. Все сталося миттєво... Бачите, як зачепило осколками -- десять годин витягали з обличчя. Я поїхав на війну добровольцем. Не зміг сидіти вдома. Місяць вишколу в таборах і -- на передову. Чи страшно було? Ні. А чого боятися? Двічі не вмирати. Мабуть, така в мене вдача. Думаєте, все, “Британець” відвоювався? Ні. Ось трішки підрихтую своє обличчя і знову гайну туди -- в зону конфлікту. Тим паче, що сепари останнім часом нахабніють -- луплять по наших позиціях із різних видів зброї”.

“Але ж ви втратили око, залишилися без пальця”, -- намагаюся заперечити. Виявляється для “Британця” це не аргументи. “Я цілюся лівим оком, -- пояснює, -- і стріляю добре. Так що повоюю ще. Зрештою, хтось же має вигнати ту нечисть з української землі”.

Під час розмови Юрко не бідкається й аніскільки не жаліє себе. Навпаки -- ніби випромінює оптимізм. Він таким був завжди, кажуть земляки. Таким і залишився -- веселим і бадьорим. “А чого розкисати? -- не розуміє. -- У мене он син підростає -- йому вже 13 років. Маю передати йому і досвід, і знання, а головне -- навчити жити. З настроєм і бажанням. Попри будь-які обставини та труднощі”.

Невідь звідки на подвір'ї з'являється домашній кіт. Юрко знову всміхається і згадує історію про чотирилапих помічників на передовій. Вони якимось дивом відчували розтяжки мін і вправно обходили небезпечні ділянки. "Британець" одним із перших помітив цей котячий талант. Відтак почав використовувати під час бойових завдань.

Підписуйтесь на новини UkrMedia в Telegram
Схожі
Останні новини
Популярні
Зараз читають