Чому Захід байдужий до Волновахи і Маріуполя і «чує» Charlie Hebdo

На тлі нової хвилі трагедій на Донбасі, таких як теракт під Волновахою, обстріл Маріуполя, в українських соціальних мережах, як в індикаторі громадської думки, можна помітити здивування і роздратування відносно спокійною реакцією Західної Європи і США.

Звичайно, є заяви на рівні офіційних осіб, типу генсека НАТО, а також традиційні заклики тих же осіб до відведення військ і відновлення переговорів, але масових акцій солідарності з Україною у західних містах не спостерігається. Все це різко контрастує з недавнім спалахом громадянської активності населення європейських держав у відповідь на терористичні атаки у Парижі 7 січня. Тому має сенс розглянути ці два явища і виявити ту причину, за якої Україні не вдається викликати в європейців емпатію рівня солідарності з Charlie.

Для початку необхідно зрозуміти, що теракти в Парижі і на Донбасі - це принципово різні теракти. І розрізняє їх зовсім не кількість жертв, за цим показником Україна, на жаль, тепер відстає тільки від держав перманентної громадянської війни (Сирія та Ірак). У Парижі та на Донбасі були різні об'єкти терористичних атак. 7 січня терористами була розстріляна ідея свободи слова, січневий наступ путінських терористів прагне відтиснути в України більше територій і нав'язати країні трансформацію в Боснії-2.

До останнього європейська думка дійсно байдужа, оскільки питання про кордони і суверенітет для вихованого в постмодерністській парадигмі і неоліберальної культурі громадянина дійсно вторинний. У свій час навіть бійня в Югославії не викликала масових спалахів солідарності саме на рівні громадян. Європейці відчувають себе невпевнено, говорячи про суверенітет інших країн, і дійсно прагнуть насамперед налагодити діалог між конфліктуючими сторонами. До цих пір багато, виходячи з принципу «диму без вогню не буває», підозрюють, що якісь передумови для проросійського сепаратизму на Сході були, а отже чисто силове вирішення конфлікту неможливо. Іншими словами, поки європейська громадська думка не впевнена в однозначній моральній правоті Києва, і головною метою своєї дипломатії не бачить відновлення територіальної цілісності України, а припинення кровопролиття заради припинення кровопролиття. Не варто забувати, що у світі щодня відбуваються теракти, в яких гинуть мирні жителі, і як би це цинічно не звучало, світове співтовариство до цього звикло.

Charlie Hebdo - принципово інший випадок. Тут є абсолютна жертва - журналісти, які загинули за священний для сучасної Європи принцип свободи слова. Атака на принципи а не на території - глобальний порядок денний, яка викликає емпатію у європейця. Тут вже в силу пострадянської спадщини українцю складно зрозуміти іншу сторону. Для нас людські жертви самі по собі набагато цінніше якихось абстрактних ідеалів, до яких ми апріорі ставимося з підозрою, виробленою роками життя в брехливій радянській пропаганді. Тому терористичний акт оцінюється нами саме за своєю руйнівною силою, а не цільовій спрямованості. Самі ідея атаки на нематеріальний принцип для нас нова, а солідарність з принципом, а не з людьми виглядає дивною.

Підбиваючи підсумок вищесказаного ми з європейцями поки різні, звідси і різні реакції на однакові події. Погано це, чи добре - таке питання не коректне. Важливо, що якщо Україна хоче залучити на свою сторону, європейську громадську думку, то їй доведеться грати за правилами цього товариства і вибудовувати якісно іншу інформаційну політику. Поки вона убога, тільки два свіжих приклади стосовно останніх подій.
По-перше, відверта спроба злити дві різні трагедії (Волноваху і Charlie), плагиатя популярний хештег, швидше скинула солідарність до жертв російських терористів. У цьому плані, українські інформагентства нічим не відрізняються ступені некомпетентності від російських піарників з їх #ЯВаня.

По-друге, виступ Порошенко у Давосі, в якому він відверто тиснув на жалість європейських і американських бізнесменів і політиків. Україна, поки ще не стала справжнім партнером Європи, вона тільки на шляху до цього. Метафорично, Україна поки що лише хороший знайомий Європи і США, але не один, проте знайомих у Європи багато. Більш того, якщо нещасний друг - це втомлює, то нещасні знайомі - нестерпні. Місце об'єкта світової жалості міцно зайнято дітьми Африки, і українському президентові не варто конкурувати з ними.

Завдання нової української інформаційної політики повинно бути в наступному. Насамперед Україна не повинна просити (грошей, ресурсів, допомоги, співчуття), але пропонувати проекти, під які Захід сам захоче виділити кошти. Про це вже багато писалося: «простір розвитку», «чорноморський хаб» і т. д. Крім того, Україні в діалозі з Європою і США необхідно вирватися з того містечкового порядку україно-російського протистояння, якою вона поки дотримується в переговорах. Замість цього потрібен глобальний дискурс України - захисника демократії та правових принципів, включаючи відомий pacta sunt servanda, України - опори Західного світу на схід від Тиси, України, яку хвилює і глобальне потепління і пошуки альтернативної енергії, України - країни майбутнього. Така Україна отримає моральну карт-бланш, а її противники автоматично потраплять на один рівень з фанатиками-фундаменталістами. Така Україна буде цікава Захід, і жертви такої країни будуть викликати співчуття та емпатію.