Я поїхав на Кіпр! Живу тут вже 12 місяців і мої погляди на все змінилися.

Вже рік, як я переїхав на Кіпр.

Немає сенсу порівнювати країну, де пройшли 36 років мого життя, і Кіпр, який тільки-тільки показує мені себе. Для мене дім — це наша планета, це і є моя батьківщина. Я всім своїм нутром — космополіт! Як казав Віктор Цой: «...людина живе на планеті, а не в державі», інформує Ukr.Media у світі.

Так вийшло, що зараз я живу на величезному острові, який я полюбив і з яким зріднився. Саме з цієї причини все, що буде перераховано нижче, буде йти під заголовком «До чого я звик на Кіпрі!»

1. Я звик до того, що багато речей, які раніше вважав ознакою серйозного соціального та фінансового благополуччя, — це лише елементи простий щоденного життя.

  • Свій басейн — це не щось особливе і не є ознакою понтів, адже тут майже у кожного є свій басейн, і в цьому немає нічого такого.
  • Жити в окремому будинку — це не розкіш, а зовсім звичайна історія.
  • Великий будинок з декількома спальнями коштує в два-три рази дешевше квартири в будь-якому мегаполісі.
  • Море і сонце кожен день — це те, що трапляється не раз в рік на два тижні, а те, що є завжди і не може набриднути, тому що від цього неможливо втомитися.

2. Я звик до того, що не треба витрачати свій час на пробки. Мені завжди було страшенно шкода, тому що частина життя йшла даремно. Тепер же автомобіль для мене — справжній засіб пересування. А коли треба проїхати майже весь острів від краю до краю (від Пафосу до Нікосії, наприклад, 130 км), мене це засмучує, тому що я втрачу півтори години, які краще витратити на що-небудь більш приємне.

3. Я звик до того, що скрізь, навіть у самому замшелому селі в горах, нормальні чисті туалети. Що завжди і скрізь є туалетний папір і паперові рушники для рук.

4. Я звик до того, що зустріти на вулиці поліцейського — це рідкість. І це зовсім не говорить про те, що на вулиці без поліцейських може бути небезпечно. Аж ніяк! На вулиці в шість разів менш небезпечно, ніж у середньому по всій Європі. У школах немає охоронців, тому що вони тут не потрібні. Діти гуляють на вулиці одні, як ми гуляли в дитинстві. І це безпечно. А ще тут діти, як і ми, грають в палиці і камені, але не тому що у них немає іграшок, а тому що це закладено в усіх дітей генетично і тільки мегаполіси можуть забрати в них ці ігри.

5. Я звик залишати відкритими вікна машини, не ставити її на сигналізацію, залишати в ній речі. Протягом дня в будинку навстіж відчинені двері. Залишена річ в саду нікуди не дінеться і знайдеться на наступний день.

6. Я звик до того, що відрізнити дуже багатої людини від людини з середнім достатком тут дуже складно. Особисто знаю двох дуже великих землевласників, чий стан обчислюється цифрами з багатьма нулями. Ці люди легко оперують мільйонними сумами, але у них немає охоронців, вони їздять на простих, але зручних позашляховиках, — на старенькому Pajero і старенькій Navara.

Вибираючи столик в кафе вони сядуть так, щоб був вид на море, хоча кожен з них володіє кілометрами земель уздовж морської лінії. Вони можуть собі дозволити багато чого, але в їх житті немає поняття «понт» і критерію «з розмахом».

7. Я звик до сезонних фруктів. Тут круглий рік дозріває то одне, то інше. Міста покриті фруктовими деревами. Я б ні за що не повірив, що буває, коли вулиці просто усипані то апельсинами, то лимонами, то грейпфрутами, то мушмулою, то інжиром, які викочуються на дорогу і валяються під ногами.

8. Я звик до того, що всі посміхаються. Ти йдеш з повністю навантаженої візком в магазині, а касирка посміхається тобі, вітається і вона, дійсно, хоче і готова тебе обслужити!

9. Я звик до того, що на дорозі поважають пішохода. Досить підняти руку і можна йти. Всі зупиняться. Тут пішохід — це учасник руху, а не перешкода.

10. Я звик до безкоштовних подарунків в кафе, в яких я часто буваю. Просто тому що господар кафе поважає частих клієнтів і особисто виходить зі мною вітатися. А в кафе навпроти я обідаю, і вже ні один раз хазяїн того кафе пригощав мене за рахунок закладу. Просто тому що не в грошах щастя, а в доброму ставленні один до одного.

11. А ще я звик до того, що тут всі один одному довіряють. Одного разу я приїхав на заправку (де раніше заправлявся один раз, не більше), забувши в офісі документи і гроші. Мені залили повний бак, і я пообіцяв привезти гроші. Адміністратор заправки взагалі не напружився ні трохи. Через півгодини я вже поспішав назад з грошима, тому що довіра — це дуже важливо!

Таких випадків за рік відбулося дуже багато. Ми живемо всі разом, всі один одному посміхаємося і допомагаємо. Я не знаю, як я раніше жив без цього почуття. Я звик до цього і не хочу відвикати!

Павло Мунтян

Підписуйтесь на новини UkrMedia в Telegram
Схожі
Останні новини
Популярні
Зараз читають