Як я грюкнув дверима і пішов від бабусі

Що робити, якщо людина, хай і рідна, у прямому сенсі слова отруює тобі життя? Можна «вмикати токсика» у відповідь і сваритися, можна намагатися розмовляти з людиною, можна просто обривати зв'язки. І все ж, це складно. І все це відкладає слід на твоїй психіці, моральному стані та житті в подальшому.

У мене є чудовий приклад токсика — бабуся. Я знаю, що багато людей у похилому віці починають буркотіти по-старечому, перетворюються на примхливих дітей. І все це вікове. Звичайно, з цим потрібно працювати, не можна просто так кидати людину. А якими ми будемо в старості? Може ще гірше.

Але у моєї бабусі це не старече. Вік лише трохи погіршив ситуацію. Мама каже, що вона все життя була такою людиною, з самої молодості. Адже вона з нею росла, і кому як не їй це знати. Та й інші родичі підтверджують. Головним методом виховання дітей для бабусі завжди був батіг. У найгіршому сенсі цього слова. А головним способом взаємодії з людьми — маніпуляції, докори, скарги на те, що всі погані, гади. Ну а з віком це все помножилося на два, а то й на три.

Так уже сталося, що мені довелося жити з бабусею майже всі студентські роки. Знаю, що ви зараз подумаєте: вона не давала мені тусити в молодості, ось я й злюся. Але це не так. Тусити бажання особливого не було. Я інтроверт до мозку кісток. Мені дуже подобається самотність і творчість. Я з дитинства обожнював читати, малювати та вчитися. У той час, як мої однокурсники раділи, що закрили сесію без перездач, я засмучувався через четвірку і просився на перездачу, щоб виправити на п'ятірку.

Поселити мене з бабусею було мамине рішення. Вона не хотіла, щоб я жив в іншому місті у гуртожитку. Тим більше наш гуртожиток не відрізнявся ні чистотою, ні комфортом. Винаймати квартиру грошей не було, навіть навпіл з кимось. А раз уже бабуся живе в тому місті, куди я вступив — все було вирішено. До того ж, бабуся не молода, а я — додаткова допомога їй у побутових справах і походах по лікарнях.

Квартира однокімнатна, тому сидіти писати доповіді ввечері доводилося на кухні. Іспити вчити теж, адже до сесій я готувався днями і ночами, виділяючи на сон лише пару годин. Бабусі заважало навіть тьмяне світло від настільної лампи, вона не йшла на компроміс навіть раз на пів року, під час сесії. А на кухні ніякого м'якого куточка не було, кидав собі покривало і сидів на підлозі, обклавшись книгами. Будь-який шурхіт, будь-який рух викликав у неї непідробну лють: ти що мені спати не даєш? Ось не засну зараз, і що ж я робити далі буду? Хоча вставати вранці нікуди не треба було, як розумієте. При цьому рівно о 6 ранку вона вставала, вмикала на всю гучність телевізор.

Я розумів, що це я приїхав до неї, порушив її звичний побут і мушу постаратися не заважати. Але з іншого боку, вона сама активно зазивала мене. Постійно говорила мамі, щоб ніяких гуртожитків. Наполегливо відмовлялася жити одна, навіть влаштовувала істерики з цього приводу.

Бабуся — дуже конфліктна людина. Сварку може затіяти буквально на порожньому місці. Хоча я взагалі не люблю з'ясовувати стосунки — це не моє.

Приніс з магазину сир, у якого залишилося до кінця терміну придатності два дні — сварка. Пішов в універ і залишив свої книги та конспекти лежати на ліжку — сварка, що за безлад! Не можеш повісити тюль, бо терміново треба бігти на заняття — сварка. Причому зовсім не було ніякого сенсу лаятися і сваритися, адже завжди можна спокійно сказати. Чому деякі так люблять скандали? Просто не бачать без цього свого життя, немов енергетична підживка.

Чим далі — тим гірше. В якийсь момент почалися докори за їжу. І я розумію, пенсії малюсінькі. Намагався собі як можна частіше брати їжу на стипендію. І мама постійно допомагала, привозила багато всього. Але, мені здається, рідних докоряти їжею — це вже перебір, тим більше їм я зовсім мало.

За будь-якої зручної нагоди затівалася сварка, та не просто сварка, а скандал. З образами, переходами на особистості, приниженнями. Бабуся в мене той ще скандаліст, багато всяких неприємних слів знає.

В якийсь момент їй поставили лічильники на воду, сказали, що так краще й економніше. І тут почався найсамий сік! Вона контролювала, як саме я мию посуд, щоб зайва крапля не пролилася. Мити змушувала холодною водою, бо вона дешевша. Якщо я йду купатися — ну це взагалі скандали, аж до того, що занадто часто миєшся.

Ну і, звичайно, критикувалося все. Будь-які мої малюнки, будь-які спроби якось проявити себе у творчості. А якщо почнеш щось малювати і підеш на заняття, залишивши картину на столі, потім можеш її просто не знайти вже.

На гітарі теж грати особливо не можна було, то заважаєш телевізор дивитися, то просто голова болить. Беру гітару, йду на кухню пограти, щоб не заважати — вона обов'язково бере і за пару хвилин приходить на кухню. Навіть якщо там нічого не треба, немов назло, якісь ганчірочки з місця на місце перекласти.

Критиці піддавався і мій зовнішній вигляд. Нібито, всі хлопці як хлопці, а я ось ходжу в чорному, сірому, фу який жах. Будь-яких моїх друзів завжди хвалила за зовнішній вигляд, а мене принижувала. Зачіска теж моя завжди не подобалася, та й взагалі весь я неправильний, не такий. Дивишся — в інших бабусі пишаються своїми онуками та онучками, а тут завжди все не так.

Можна подумати, що це якісь дрібниці, негаразди, а я роблю з мухи слона. Але проблема в тому, що це відбувалося без перебільшень щодня. Що ні день, то новий привід для сварки, образи, приниження, кривди на порожньому місці.

Та ще й маніпуляції: як розповідає мама, бабуся ще років у 30 почала постійно говорити, як сильно вона хворіє. Нікуди не виходила без величезної сумки з ліками, які, часто, сама собі прописувала, читаючи величезний медичний словник. З кожним роком ситуація погіршувалася, хоча ніяких видимих ознак хвороб не було. То вона твердо впевнена, що у неї рак печінки, хоча лікарі кажуть, що це не так. То ще щось... Таким ставленням до себе вона просто загнала себе в стан, коли навіть нічого не болить, але вона постійно почувала себе хворою.

А скільки разів своїми очима я бачив таку ситуацію: по дому при мені бабуся ледве пересувається, я підскакую їй допомогти дійти до кухні. Потім вона одягається, щоб піти в магазин і йде. Каже, що допомога не потрібна, вона сама повільно прогуляється з палицею. Дивлюся у вікно, щоб проконтролювати, чи все нормально. І бачу, як бабуся йде впевненою твердою ходою здорової людини, швидко-швидко, як молода. Палиця під пахвою за непотрібністю. І це повторювалося з разу в раз. Виходить, це все були маніпуляції, щоб у черговий раз показати, наскільки вона тяжко хвора і їй потрібна допомога. Ладно б, це було щось старече, але з 30 років починати говорити всім, що ти вся в хронічних болячках... Це вже перебір.

Одного разу мені довелося просто піти з дому. Це був останній курс універу, і бабуся влаштувала скандал через воду в мій день народження. Знову на порожньому місці. Мама сказала, що все їй відшкодує (і завжди відшкодовувала). Але тут уже суть не в грошах була, і просто в якихось принципах. Своїм скандалом у моє свято та образами вона в черговий раз мене довела, у мене навіть руки почали тремтіти. В цей же день я поїхав в гуртожиток і записався на заселення. Оплатив проживання, заповнив всі документи. Протягом пари днів перевіз всі речі. Поселили в кімнату з двома незнайомими хлопцями і купою тарганів. Мені здається, таргани на мені танго танцювали, поки я спав.

Так і пройшов останній рік навчання. І знаєте, що? Стосунки з бабусею стали кращими, ніж коли-небудь. Гуртожиток був на іншому кінці міста, але практику я проходив недалеко від бабусі. Після уроків купував якісь гостинці і заходив до неї. Припинилися докори у зовнішньому вигляді, в характері, у всьому.

Зараз я живу в іншому місті, додому приїжджаю рідко, раз на рік. Іноді дзвоню, але я не дуже люблю спілкуватися по телефону. Тим більше бабуся погано чує, доводиться прямо кричати на всю квартиру.

З того моменту, як я пішов з дому, ми більше жодного разу не сварилися. Може тому що я виявив характер, а може просто з такими людьми не варто разом вести побут. І це було найкраще рішення, я вважаю. Якщо людина не може ні з ким ужитися (зараз вона точно так само тероризує маму), то краще трохи дистанціюватися від неї. Звичайно, допомагати, не кидати. Але разом не жити.