Їй 33 роки і вона не хоче мати дітей, але її рішення викликає безліч питань і критики

У мене було банальне дитинство. Мені читали казки, які закінчувалися фразою: «Вони одружилися, і мали вони багато дітей». Як і всі маленькі дівчатка, я возила своїх ляльок у дитячому візочку, вкладала їх спати, годувала з іграшкової пляшечки. Такі ігри ще з дитинства навіюють дитині, що бути жінкою — це насамперед бути матір'ю. У моїй сім'ї традиція, що формувалася поколіннями, пророкувала мені обов'язковий шлюб і заснування родини.

Такий стандартний стиль життя не нав'язували агресивно, для моєї сім'ї це просто завжди було і лишалося нормою. Батьки навіть уявити собі не могли, що можна обрати інший шлях.

«А я не хочу дітей»

Батьки й не чекали побачити мене у ролі домогосподарки, вони просто виходили з припущення, що одного дня я обов'язково захочу стати матір'ю. Ця ідея не давала мені спокою аж до підліткового віку. До 17 років я, однак, почала сумніватися. У цей час з друзями ми постійно зачіпали тему нашого майбутнього, надій і бажань.

Ким ми тільки не хотіли стати: від медсестри до геолога. Але всіх об'єднувала головна мета в житті — побудувати сім'ю. Їхня переконаність у цьому викликала в мені співчуття і водночас сильний внутрішній спротив. І тоді я казала: «А я не хочу мати дітей». Я досить швидко прийняла цю мою глибоку внутрішню впевненість і, ба більше, навчилася говорити про це вголос.

Я намагалася переконати себе, казала, що це лише черговий етап у моєму житті

Коли мені було 18, один із Нових років був для мене викликом. Сидячи за столом, ми обговорювали вагітність двоюрідної сестри. І тут я заявила: «У мене дітей не буде». Таким, можливо, дещо безтактним чином я повідомила батьків як про доконаний факт. Я навмисне сказала про це, не лишаючи жодного шансу на діалог. Ця різка заява шокувала присутніх за столом. Я була «провокаторкою», «підлітком із внутрішніми суперечностями», який не знав, про що говорить.

Кілька років я вагалася між своїм рішенням і почуттям провини. І всередині злилася на себе за те, що образила своїх близьких. У глибині душі найбільше я хотіла бути «нормальною».

У суспільстві вкоренилася думка про те, що материнський інстинкт — природний для кожної жінки, і якщо ти його не відчуваєш, з тобою щось не так. Мене це засмучувало. І я, як могла, намагалася переконати себе, що зрештою зміню рішення, як усі навколо мені й казали. Ці вагання мене виснажували.

У мої перші серйозні стосунки, я намагалася планувати, уявляти, яким би було наше сімейне життя. Але я швидко зрозуміла, що це небажання ставати матір'ю позбавило мене величезного тиску. Між 25 і 35 роками потрібно вписуватися в образ щасливої жінки, а не поринати у фантазії про віддану матір, закохану в успішного чоловіка. Я насолоджувалася життям. У той момент я жила на повну. У мене було кілька стосунків. І я ніколи не казала собі: «Пора осісти і знайти нарешті людину, з якою можна створити сім'ю».

«Як у мене виникла ідея про стерилізацію»

Мабуть, усе змінилося, коли я зустріла свого майбутнього чоловіка. Я одразу пояснила, що мати дітей не планую. Ми довго це обговорювали. Ідея того, що ми будемо тільки вдвох, узяла зрештою гору над усіма питаннями про наше майбутнє, про наше бачення спільного життя. Помалу всі сумніви почали зникати. Він поступово змінював думку і з часом відійшов від нав'язаного суспільством стереотипу про те, якою має бути сім'я.

Сьогодні він каже, що не обрав би батьківство, якби це означало більше не бути разом зі мною. Але мені здається, що його рішення завжди може змінитися. Тому що навіть зараз, наприклад, питання контрацепції для нас — болюча тема. Я п'ю протизаплідні, але мене все більше починає це дратувати. Я постійно боюся забути випити таблетку і взагалі, не хочу щодня завдавати шкоди своєму організму гормонами.

Мені хочеться, щоб вагітність навіть не була можливою. Мені більше не хочеться про це думати. Я наважилася на стерилізацію, але партнер був проти. Така радикальність, безповоротний крок його відлякував, лякав. У стосунках виникали недомовки, ми не завжди погоджувалися одне з одним, але я завжди цінувала його підтримку. Я знаю, що є плече, на яке можна спертися. Він допомагає прийняти мій вибір, завжди стає на мій бік, якщо мене відкрито починають критикувати. Він і досі захищає наше рішення жити без дітей.

Слід визнати, моє рішення викликає неоднозначні реакції. Іноді мене прямо запитують: «Ти не хочеш дітей, тому що боїшся набрати вагу? Боїшся, що бракуватиме грошей? Або що ти не збудуєш кар'єру?», ніби щастя визначається тільки можливістю материнства або професійним розвитком. Ці звинувачення мене досі ранять.

У мене немає прийнятого в суспільстві бажання передати дитині свої гени, свою історію, своє життя

Жінка, яка не бажає мати дітей, — не інтриганка, не егоїстка і не страждає на нарцисизм. Я люблю свою роботу, свого чоловіка, своє життя таким, яким воно є. Але оточення вважає, що ці факти не виправдовують небажання мати дітей. У мого вибору інші причини.

Взяти на себе таку відповідальність, як дитина, її добробут, її стан, — це зобов'язання на все життя. У мене немає бажання за всяку ціну передати дитині свої гени, свою історію, своє життя. Я не вважаю створення нових родинних зв'язків обов'язковою умовою щастя. Мені здається, що я не зможу дати дитині все, «поставити її на ноги» в повному значенні цього слова, жертвувати всім заради неї. Я дуже боюся щось зробити неправильно, передати їй власні помилки й недоліки. Це занадто важка відповідальність, і я не готова брати її на себе.

Марно боротися з «це мине» або «біологічний годинник візьме гору». Подібні висловлювання свідчать лише про інфантильність і жінконенависництво. Суспільство чомусь вважає, що моє рішення — необдумане. Зі мною спілкуються так, ніби я не здатна сама зрозуміти, що для мене краще і чого я справді хочу від життя.

Усі навколо хочуть змусити мене думати, що одного дня я відчую материнський інстинкт, який змете всі мої переконання. Я заперечую цю ідею. У мене не було дитячої травми. Я обожнюю своїх племінників. Я нікому не нав'язую свою думку, я не ходжу вулицями зі штандартом. Усе, чого я прошу, — перестаньте мене засуджувати.