Мене мама народила в 40! Знаєте, як мені було? Монологи пізніх дітей

Народження дитини — це справжнє диво. До того ж в будь-якому віці. Але у явища "пізнє материнство" є як безліч плюсів, так і мінусів, про які вже мільйони разів було сказано. А як воно — бути дитиною, мама якої наближається до середини свого життєвого шляху? Сьогодні кілька не надто радісних, які нам розповіли діти, народжені мамами, яким було за сорок.

Ми пишемо цю статтю не для того, щоб відмовити вас народжувати дітей після 40, важливо просто брати до уваги подібні нюанси й бути до них готовими в майбутньому.

Іван 40 років

Мої батьки наважилися на дитину в досить пізньому віці: мамі було 42, а батькові 48. Поки я був зовсім маленьким, то мало що усвідомлював. У школі мої рідні були рідкісними гостями, тому в підлітковому віці мене товариші старими батьками не дорікали. Коли я навчався у старших класах, почав хворіти батько. Я втратив його у свої 20 років, мама прожила ще 15 років і теж померла. Так у 35 я залишився один-однісінький. Мені сорок: дружини немає, дітей теж. Лікуюся від онкології, лікарі кажуть, що стрес спровокував початок хвороби. Усе дитинство працював на городі поруч із домом, щоб допомогти батькам, всю юність пропанькався з хворим батьком, а в зрілому віці — доглядав маму, яка помирала. Вважайте, і не жив зовсім.

Олена 38 років

Ніколи не звертала уваги, що моя мама виглядала старшою, ніж мами моїх подружок із садка. Але одного разу мені дівчатка в групі сказали: "Твоя мама старенька, отже, скоро помре!". З цього дня у мене почалися справжні кошмари. Щоночі мені снився нав'язливий сон, що я стою на кладовищі біля маминої могили, і мене намагаються забрати в притулок. Коли я пішла до школи, то просила, щоб мама за мною не приходила. Я не соромилася її, але страшенно боялася, що хтось знову налякає мене невтішними прогнозами на майбутнє, і я знову звалюся в цю безодню жахіть, з якої так довго вибиралася. Матуся, до речі, прожила досить довго, аж до 95 років. Мені тоді вже було за 50, тож вона навіть з онуками встигла поняньчитися. Але своїх дітлахів я поставила собі за мету народити до 30. Ось такий слід залишило в моєму житті пізнє батьківство моїх рідних.

Світлана 35 років

Я рання дитина, прийшла я в цей світ, коли мамі було 20. Братиків і сестричок у мене не було, про що я дуже шкодувала, і постійно просила маму народити мені когось. Коли мені виповнилося 18, мої батьки розійшлися. У мами з'явився новий шанувальник, дядько Сергій, який таємно був у неї закоханий багато років. Скоро він перевіз речі та став жити з нами під одним дахом. Життя йшло своїм плином, я познайомилася зі своїм нинішнім чоловіком, ми одружилися і залишилися жити у моїх батьків. Через рік подружнього життя у нас народилася донечка. Здавалося б: щаслива сім'я: чоловік, дружина, дитинка та бабуся з дідусем. Але ж ні, моя сорокарічна матуся повідомила нам несподівану новину: у них з дядьком Сергієм буде поповнення. Скоро наша і без того немаленька сім'я збільшилася ще на одного члена. Моя донечка зі здивуванням спостерігала за "дядьком", який плакав, який вимагав цицю і мучився через гази. Мама частенько сміялася: "Хотіла братика? Ось, отримайте!". На мої плечі звалилася відповідальність ще за одну маленьку дитину, а мені й своєї з головою вистачає! Ці часи я згадую з жахом: ми постійно сварилися. То чия черга прасувати пелюшки, то кому бігти в магазин по молоко. До речі, сьогодні діти ходять до одного класу. Вчителька у цілковитому захваті, що їй довелося навчати і дядька, і племінницю одночасно. На збори ходжу тільки я, мама соромиться. А всі діти в класі думають, що я мати обох дітлахів.