В Грузії живе і працює вчений, якого друзі та знайомі описують однією фразою — «він провів два роки у вовчій зграї». І це не метафора, інформує Ukr.Media.
Ясон Бадрідзе почав цікавитися поведінкою диких тварин ще в кінці 1960-х років, відразу після закінчення Тбіліського державного університету, де він навчався на біологічному факультеті. Тоді чоловік вже працював в Інституті фізіології Академії наук Грузинської РСР, але вивчати вовків не за підручниками, а в дикій природі йому довгий час не вдавалося, бо етологія (розділ зоології, присвячений генетично обумовленій поведінці тварин) у Радянському Союзі не була визнана офіційною наукою.
Піти у вовчу зграю йому вдалося тільки в 1974 році. Експеримент проводився на території Боржомського заповідника у лісництві «Зорети». В ті часи вовки вважалися головними ворогами соціалістичного тваринництва, тому їх масово винищували. За кожного вбитого вовка єгері отримували по 50 рублів. Тому вченому довелося віддати їм кругленьку суму (середня зарплата в ті роки становила 150 рублів), щоб вони не заважали його спостереженням.
У тих же єгерів вчений дізнався про основні місця проживання вовків і відправився прямо до них. За словами Бадрідзе, в кожній зграї завжди є кілька домінантів, зазвичай самець і самка, у рідкісних випадках — похилого віку. Саме вони керують усіма процесами всередині групи, тому першочерговим завданням вченого було втертися до них в довіру.
Шансів на те, щоб довести свою перевагу в бійці, як це відбувається серед вовків, у професора, природно, не було. Тому він просто почав чекати, коли тварини до нього звикнуть. Допомагало те, що поруч з ним вовки відчували себе в безпеці.
«Вовки зрозуміли, що з моєю появою на них перестали полювати в лісі більше не з'являються люди з рушницями».
Зближення відбувалося розмірено і спокійно: етолог ходив по слідах вовків, даючи їм звикнути до його запаху. На це пішло чотири місяці.
Потім через деякий час відбулася їхня перша зустріч віч-на-віч. За словами Бадрідзе, це були досвідчені самець і самка. Помітивши його на відстані приблизно ста метрів, вони стали його розглядати та повільно наближатися.
«Вовк підійшов до мене на відстань у п'ять — шість метрів. Він дивився мені в очі менше ніж хвилину, але це здалося мені вічністю».
На щастя, вовки не чіпали чоловіка. Незабаром самець подав самиці сигнал і вони зникли в глибині лісу. Тоді Бадрідзе переконався, що завести дружбу з вовками — реально!
Якийсь час чоловік продовжував ходити по слідах досвідчених, поки не прийшла пора з'явитися в rendezvous site. Так етологи називають місце, де збирається вся вовча зграя. Побачивши людину, інші вовки трохи насторожилися, але бо їх привели самі досвідчені, у них не було вибору, окрім як прийняти його у свій колектив.
Після цього Бадрідзе залишився там жити та навіть почав полювати разом з вовками, щоб довести їм свою користь. Першою їх загальною жертвою став олень. Вчений розповів, що вовки розправилися з ним приблизно за півтори години, а в самому кінці трапези і йому запропонували покуштувати трохи м'яса. Тоді етолог підійшов до обгризеної туші, відрізав собі шматок, відійшов до річки та підсмажив його на вогнищі.
Природно, весь час харчуватися тією ж їжею, що і вовки, чоловік не збирався. Він домовився з одним єгерем, щоб той кожні два тижні підвозив йому на нейтральну територію трохи провізії.
Але от повторювати деякі звички тварин, щоб зійти за свого, Бадрідзе все ж доводилося. Наприклад, він скиглив, підвивав і фиркав, коли це було потрібно.
Так Бадрідзе прожив цілих два роки! Лише на кілька днів він відлучався в місто, щоб побачитися зі своєю сім'єю. Науковець зізнається, що в лісі постійно відчував самотність. Іноді він навіть підходив до струмка і спілкувався сам з собою. Але йти надовго йому не вдавалося: вовки в такому випадку піднімали дивне, несамовите виття, яке етолог охарактеризував «виттям скучання».
На цьому спостереження за вовками не закінчилися. Бадрідзе розповів, що згодом познайомився ще з п'ятьма вовчими сім'ями, крім того, у нього вдома якийсь час жили вигодувані, виховані вовченята.
Через пару десятків років спостережень за хижаками Бадрідзе зрозумів: у деяких випадках дикий звір поводитися свідоміше, ніж людина. А одного разу навіть вовки врятували йому життя!
Сталося це, коли Бадрідзе випадково натрапив на сплячого ведмедя. Тварина стала на диби та вже готувався завдавати удару, але тут приспіла зграя вовків і атакувала його кривдника. За словами етолога, напад вовків на ведмедя — велика рідкість, тому що він перевершує їх по силах.
Ясон Бадрідзе гуляє по лісі зі своїм прийомним вовком, 1990-ті роки
За ці роки чоловік зрозумів, що в середовищі хижаків теж існують такі поняття, як «зрада», «вірність», «любов» і «дружба».
«Їх відносини іноді нагадують любов, що дійшла до божевілля. Зазвичай, якщо хтось з пари досвідчених гине, виживший так і залишається один. Вовки взагалі дуже моногамні».
З болем Ясон Бадрідзе згадує, як одного разу власними руками вбив трьох вовків. Сталося це, звичайно, в цілях самозахисту.
Зараз вченому вже за 70. Роботу в полі він залишив, але інтерес до вовків з роками не зник. Чоловік написав кілька книг, присвячених диким тваринам, регулярно видає статті на ці теми, а також читає лекції в Тбіліському університеті.
Однак Бадрідзе зізнається, що дуже сумує за вовкам.
«Коли згадую все пережите з ними, розумію, що можу вважати себе одним із самих щасливих людей».
