У часи розвиненого соціалізму, коли в магазинах нічого не було, а завдання стояли перед кожним зовсім не відмінні від сьогоднішніх, на перший план виходили цілеспрямованість і життєвий досвід: саме вони дозволяли розв'язати нерозв'язне.
Розповідаємо про цікаву знахідку радянських шоферів, які возили перших осіб і високі чини.
Осінь — час запотілого скла. У всі часи водій стикався з проблемою запотівання як лобового, так і бокових «триплексів». І змушений був або розмазувати по склу бруд непотребним ганчір'ям, або заздалегідь підготуватися до подібного виходу подій. Як?
Ну помити, а після натерти скло спеціальними складами, скаже сучасник. А радянський водій, який різноманітну автохімію бачив тільки на сторінках імпортних журналів, усміхнеться і згадає давній як світ метод.
Зокрема — про звичайне господарське мило, яке потрібно було нанести кліточкою на скло, а після — ретельно розтерти сухою ганчіркою. Така обробка дозволяла захистити "лобовуху" і вікна від запотівання на строк до 3-х днів. Однак були й інші способи.
Досвідчений шофер розповів цікаву історію: високопосадові товариші, яких належало возити, мали властивість "надихати" в салоні. А кондиціонер у машину тоді ще не придумали. Вірніше, у нас не придумували. Зате шофер, відповідальний і за машину, і за товариша генерала, зобов'язаний був застосувати всю свою спритність, щоб останнього доставити до точки призначення не тільки цілим-неушкодженим, а й у гарному настрої. І тоді в діло йшла кмітливість і підручні засоби.
Зокрема, будь-який радянський школяр знав: у сумці для протигазу є спеціальна кишенька, в якій лежить олівець. Олівець — не простий, він ученим зроблений, щоб скла протигазу не запотівали. Багато хто переконаний, що там теж було звичайне мило, але склад олівця був спеціальним: зазвичай на основі стеарину, мила, гліцерину.
Водії "позичали" ці олівці для автомобільних скел, бо вони були ефективнішими за звичайне мило — легше наносилися, трималися довше (до 5-7 днів) і не залишали розводів.
