Чому не треба звертати зі свого шляху заради шоколадки

Це було давно. Вчилися два студенти в університеті. Стипендію платити майже перестали, та й купити на стипендію було вже нічого. Інфляція пожерла всі гроші. Життя змінилося. І один студент покинув навчання. Він з батьками жив, не голодував, але він втратив інтерес до освіти. Хоча вчився непогано спочатку. А потім покинув навчання і пішов у комерцію, — так він казав. Бо йому хотілося жити краще. І хто засудить його за це?

А другий, Анатолій, жив у гуртожитку, час від часу підробляв вантажником і продовжував учитися. Бувши родом із маленького міста, він з величезними труднощами вступив до вишу, і навчання давалося йому важко. Але він старався. Щосили старався і здобував освіту, хоча іноді не було чого їсти. І таке траплялося в ті роки.

І одного разу Анатолій стояв біля комерційного кіоску. Тоді їх багато було. Це були принадні ятки, де всіма барвами веселки виблискували пляшки з напоями. На вітрині лежали імпортні шоколадки й цукерки. І ще маса всякої небаченої всячини, — ах, як це було спокусливо і барвисто! І смачно, напевно.

Толік стояв у старому пальті, в шапці-"гребінці", стоптаними чоботами притупував — було холодно! І ковтав слину, не помічаючи цього.

З кіоску вийшов колишній однокурсник Андрій. У светрі з візерунком, були такі турецькі светри. У модних джинсах. На потилиці лихо заломлена норкова шапка. Такий модний, красивий, ситий хлопець! Він був добрим. Він дав Анатолію шоколадку і пораду. Сказав: кидай навчання. Який сенс жити в злиднях, голодувати, носити лахміття? Я поклопочуся про тебе. Тебе можуть теж взяти в овочевий кіоск. І житимеш ти розкішно, як я!

Морозна вулиця, підозрілі типи вештаються, трамваї майже не ходять, їхати до гуртожитку так далеко... І хочеться теж турецький красивий светр, — у молодості дуже хочеться! І шапку. І шоколад. І гроші. І щоб так недбало шапку заломити, накинути шкіряну куртку, з дівчатами знайомитися... І просто бути ситим дуже хочеться.

Але Толік подякував гаряче за шоколад і далі став вчитися. А потім аспірантуру закінчив, — теж голодував іноді. Писав свої монографії, статті. Лекції читав. Потім захистився. Потім написав докторську. І став він знаним ученим, забезпеченою і шанованою людиною. Бо не звернув зі свого шляху. Не пішов. І дочекався свого трамвая, так би мовити. Він був розумним і усвідомлював свій шлях. І дістався до станції, де роздавали нагороди.

А з Андрієм, знаєте, теж все добре. Хоча повчально було б розповісти, що він програв, зробив невірний вибір, обміняв науку на сите життя, світло знань на шоколадки... Це не так. У нього мережа магазинів, що торгують запчастинами. І в світі бізнесу його поважають. Він справедливо платить співробітникам і чесно торгує. І живе дуже добре.

Він теж обрав свій шлях і почав ним іти. Боровся за свій бізнес з рекетирами, переживав різні небезпеки. Вчився потім заочно, для роботи потрібно було. І зараз це поважна, шанована людина, — він нічого не втратив. Він теж інстинктивно обрав шлях, — не в науці. Заради науки йти на жертви він не був готовий. Отже, не його це була дорога...

Завжди виграє той, хто обирає свій особистий шлях. А на чужий не ступає, навіть за шоколадки. Або за спокійне наукове життя далеко від бандитів. Кожен сідає на свій трамвай, їде в потрібний йому бік, — це і є доля. Головне, прожити своє, а не чуже. Тоді набагато більше шансів стати успішним і багатим...