Якось непомітно ми перетнули межу, за якою новини перестали дивувати і почали нагадувати сценарії для антиутопій.

Гортаючи стрічку я натрапив на заяву Кирила Буданова. Через тотальний дефіцит кадрів Україна готує спрощення в'їзду для іноземців. І не звідки-небудь, а з сімдесяти держав так званого «міграційного ризику». Афганістан, Бангладеш, Нігерія, Пакистан.

Я закрив новину, відкрив коментарі на форумі, де люди зазвичай обговорюють ціни на комуналку та рецепти запіканок, і завис на добру годину. Це був чистий, неконцентрований голос вулиці. Без глянцевих фільтрів і дипломатичних реверансів.

Транзитна зона чи кінцева зупинка?

Перше, що впадає в око, коли читаєш реакцію людей, — це абсолютно тверезий, майже хірургічний цинізм. Поки чиновники з серйозними обличчями розмірковують про інтеграцію іноземних фахівців, народ у коментарях рахує математику виживання.

«Афганістан, Нігерія… Де Сомалі? Гуляти так гуляти», — пише хтось, і в цьому жарті більше розуміння реальності, ніж у десятках аналітичних звітів.

Люди, для яких криза — це не скасування броні в улюбленому барбершопі, а щоденний квест із пошуку грошей до зарплати, ставлять цілком логічні питання. Який сенс хлопцю з Лагоса чи Дакки їхати в країну з повітряними тривогами, щоб заробляти суму, якої ледве вистачить на оренду кімнати на Троєщині?

У народі є стійке переконання: ми для них — лише перевалочна база. Зручний, хоч і ризикований маршрут до європейського соціалу. Зайшли, озирнулися, закинули рюкзаки на плечі і пішли шукати дірки в польському кордоні.

Клімат-контроль і фанерні ілюзії

Окрема гілка народної дискусії — житлове питання і наш клімат. Хтось пригадує відео з нетрів, де будинки зліплені з фанери на сміттєвих полігонах, і похмуро жартує, що тут мігрантам буде нормально. Хтось інший цілком серйозно переживає, що вони просто вимерзнуть у першу ж зиму. І знаєте, в цьому є якась парадоксальна турбота.

Ми, здається, самі до кінця не розуміємо, куди їх селити. В гуртожитки, де роками не бачили ремонту? У гіпотетичні модульні містечка? На тлі того, що сотні тисяч своїх співгромадян досі не мають нормального даху над головою після втрати дому, перспектива будувати житло для гастарбайтерів викликає у людей глухе роздратування.

Це не брак емпатії, про яку так люблять просторікувати жителі комфортних мегаполісів. Це інстинкт самозбереження. Коли тобі самому ледве вистачає повітря, ти не дуже радий ділитися кисневою маскою з незнайомцем.

Демографія з чорним гумором

Але найцікавіше починається там, де мова заходить про демографію. Тут форум перетворюється на стендап-клуб із дуже чорним гумором. Поки чоловіки в окопах, хтось же має класти плитку під Києвом.

Одна з коментаторок згадує, як бангладешці вже працювали в передмісті минулого року, впоралися без знання абетки, а потім тихо кудись зникли. Інша іронізує про «гарячих Махмудів» і те, що скоро вулицями бігатимуть смугляві дітлахи, бо «нація не вмре, а відродиться».

За цими жартами ховається глибока, не проговорена вголос травма. Жінки жартують про примусову народжуваність і податки на бездітність, бо абсурдність нашого буття досягла тієї позначки, де сміх залишається єдиним легальним знеболювальним.

Я дивлюся у вікно на сіре квітневе небо. Десь там, за тисячі кілометрів, умовний хлопець з Нігерії, можливо, саме зараз гуглить, що таке «борщ», «ЗСУ» та «зима в Києві». Я не знаю, чи доїде він сюди. Не знаю, чи витримає наші морози і чи зрозуміє специфіку нашого ціноутворення.

Але якщо одного дня я вийду з дому і побачу, як бригадир з Пакистану свариться українською з підрядником через криво покладений асфальт, я, мабуть, навіть не здивуюся. Ми ж хотіли стати частиною глобального світу. Здається, глобальний світ вирішив сам приїхати до нас. Разом зі своїми шпателями, фанерою і надією на краще життя, якої у нас самих часом бракує.