Сьогодні телеведучий поділився однією главою із спогадів.
Обкладинка книги Дмитра Шепелєва «Жанна», що вийшла у видавництві «Ексмо»
— Кохана, ми їдемо в Нью-Йорк, — кажу я і вкладаю в її руку два квитка. — Це було б жахливо романтично, якби не обставини.
— Ми ще поборемося? — дивиться мені прямо в очі Жанна.
Я стискаю її долоню.
— Поборемося, звичайно поборемося.
Ми тримаємося за руки, ми збираємося в Нью-Йорк і ніби отримуємо друге дихання від однієї думки про цю поїздку. Манхеттен у січні — що може бути більш сприятливим до чудес? А нам потрібно саме диво. Не менше.
Я страшенно переживаю, — як Жанна перенесе черговий трансатлантичний переліт? Без сторонньої допомоги вона не може встати з ліжка, ні зробити кілька кроків. Але вибору немає. Ми повинні летіти.
Наш політ запланований на не найпопулярніший час, це означає, що в аеропорту, так і в літаку не буде людно. Нам це на руку. Раннім і темним зимовим ранком машина швидкої допомоги везе нас в Шереметьєво. Жанна не спить. Час від часу відкриває очі і дивиться на пролітають у вікні вогні, пішохідні мости та реклами. Забавно, навіть не бачачи дороги, вона безпомилково вгадує, де саме зараз ми проїжджаємо. Що сказати — корінна москвичка. У цю гру ми граємо до самого аеропорту.
Надівши на Жанну окуляри, обгорнувши їй голову і обличчя ковдрою, лікарі швидкої стрімко ввозять каталку в будівлю аеропорту, і через лічені секунди — ми вже в медичному кабінеті. Звідси Жанну так само, на ліжку, спецтрапом і через окремий вхід в літаку останньою з пасажирів доставлять до крісла і приховають за спеціальною ширмою. Здається, все передбачено.
Батько Жанни поспішає попрощатися з донькою і піти. Безглузда причина — закінчується час безкоштовної парковки. Ну що ж. Виходжу з кабінету на кілька хвилин, щоб проводити його і повернутися. Жанна залишається в окремій кімнаті на самоті і розмовляє по телефону. Крім лікаря бригади швидкої допомоги і чергового, — нікого стороннього.
Помічаю в будівлі аеропорту знімальну групу, лише кілька чоловік з камерою і мікрофоном. Але жену від себе тривожні думки. Не думаю, що нам щось загрожує тепер.
Оголошують посадку. Спецтрап, літак, крісло. Нас тут же відгороджують фіранками, влаштувавши Жанні щось на зразок дитячого вігваму. Видихаю. Здається, перша частина нашої нездійсненної місії пройшла успішно. Літак вирулює на злітну смугу, з-за ширми доноситься звичне «...у разі аварії надіньте рятувальний жилет...», Жанна дрімає, вона вже дуже втомилася. Тягнуся до мобільного телефону, щоб відключити його на наступні 9 годин. У цей момент приходить повідомлення від сестри Жанни, а в ньому фотографія з медичного пункту. Жанна лежить на каталці, розмовляє по телефону. Сторонній людині на цьому знімку складно дізнатися Жанну, до того вона змінилася. Підпис під фотографією: «Вас сфотографували в аеропорту. Пишуть, що не торгуються». Як це можливо? Як хтось міг пронюхати? Хто зробив цей знімок і коли? Чому, врешті-решт, вони пишуть сестрі? Невже це вона підставила нас? Від злості все пливе перед очима. «Вимкніть, будь ласка, мобільні телефони та електронні пристрої...» Ми злітаємо. Закриваю очі і беру за руку Жанну. Мої відчайдушні зусилля останніх місяців вберегти її від уваги пішли прахом. Розумію, що, коли ми перелетимо океан, нас чекає справжній кошмар. І тепер нас уже ніколи не залишать у спокої...
