Господи, ти знаєш краще за мене, що я скоро постарію. Утримай мене від фатальної думки, що я зобов'язаний з будь-якого приводу щось сказати..,
...Спаси мене від прагнення втручатися у справи кожного, щоб щось поліпшити. Нехай я буду мислячим, але не занудою. Корисним, але не деспотом.
...Охорони мене від спокуси детально викладати нескінченні подробиці. Дай мені крила, щоб я в немочі досягав мети. Опечатай мої уста, якщо я хочу повести мову про хворобах. Їх стає все більше, а задоволення без кінця розповідати про них — все солодше.
...Не насмілююсь просити тебе поліпшити мою пам'ять, але збільши моє людинолюбство, втихомир мою самовпевненість, коли трапиться моїй памятливости зіткнутися з пам'яттю інших.
Про одне прошу, Господи, не щади мене, коли у тебе буде нагода дати мені блискучий урок, довівши, що і я можу помилятися...
Якщо я вмів бувати привітним, збережи в мені цю здатність. Право, я не збираюся перетворюватися в святого: інші у них нестерпні в близькому спілкуванні. Однак і люди кислої вдачі — вершинні твори самого диявола.
Навчи мене відкривати хороше там, де його не чекають, і розпізнавати несподівані таланти в інших людях.
***
«Молитву людини похилого віку» папи надіслав письменник і вчений Данило Данин, блискуча у всіх відносинах людина. Він легко закінчив два університетських факультету, а коли почалися всі ці сталінські штучки з розбором, хто хороший, хто поганий, і розгорнулася боротьба з «безрідними космополітами», він просто поїхав в експедицію, подалі від очей, і якийсь час, поки не помер Сталін, працював у цій експедиції. Потім, з настанням «відлиги», його почали запрошувати за кордон, і він вирішив вивчити англійську мову. Він вчив англійську з «Трьох поросят». Вивчив. Став читати англійські журнали та якось в одному з них знайшов ось цю молитву. Він її переклав і надіслав папі. З тих пір ця молитва в нашій родині. Вона висіла над столом мого батька, який людиною похилого віку ніколи, загалом-то, і не був, помер молодим.
— А ви цю молитву над своїм столом коли повісили? На якому віковому рубежі?
— Я її повісив, як тільки помер тато. Тато помер на 67-му році. Ось приблизно тоді я її і повісив.
— А коли ви стали адресувати собі?
— Я її адресував собі завжди. У сорок років я вже почав вважати себе літньою людиною. Мабуть, це спадкове: мій тато в 50 років вважав себе глибоким старим, хоча таким зовсім не був — досить поглянути на його фотографії тієї пори.
Олексій Герман
