— Слухай Міш, а може таксі викликати? Куди ти такий, за кермо?
— Та ви чого пацани, тут їхати-то два квартали, ментів зроду тут немає, та й що багато випив чи що?
— Ну дивись, як знаєш... Доїдеш подзвони.
— Добре, звякну. Гаразд, я помчав, Наташка дзвонила, каже вони з Микитою вже вдома скоро будуть.
Через дві хвилини Михайло вже сидів за кермом своєї машини.
«У пацани, придумали блін, таксі. Тут їхати немає нічого, та й що я дурень нестися чи що? Випив, веди себе пристойно, не газуй!» Він посміхнувся своїм думкам і вставив ключ у запалювання. «Що-то холодає». Незабаром пічка та магнітола працювали вже на всю потужність. На вулиці було темно, подекуди горіли вуличні ліхтарі.
Не кваплячись, Мишко виїхав з двору своїх друзів і попрямував у бік свого будинку.
Їхав Міша насправді повільно, акуратно, поступаючись дорогу лихачам-любителям, та й не тільки їм. По радіо звучала якась красива спокійна пісня англійською мовою. В салоні стало вже тепло, Міша позіхнув «Що то сон зрубає, треба якнайшвидше додому».
На повороті в свій двір, він зупинився, і став шукати місце для парковки. «О, чудово, моє місце вільно!» Але в цю ж мить, Мишко помітив, що з іншого боку, йому назустріч рухається автомобіль, його не улюбленого сусіда. І рухається він цілеспрямовано на його, Мишино, вільне місце.
«Ну вже козел, хрін тобі! Звик млинець на моєму місці пастися, подивимося, хто перший!»
І з цими словами Михайло газонув так, що весь двір почув гуркіт його мотора. На пристойній швидкості, колесо машини наскочило на бордюр, машина підстрибнула і вискочила на газон, але це не зупинило водія, у нього навіть не було часу подивитися в дзеркала, його мета — вільне місце на парковці. З'їжджаючи з газону, Міша включив задню швидкість, часу обережним, не було... Магнітола, вторила його настрою, видаючи енергійну, забійну музику. Колонки працювали на повну потужність. «Ні, не встигнеш, моє місце, моє! Чуєш?»
Рухаючись на задній швидкості, Міша машинально подивився в дзеркало заднього виду. Він встиг помітити дві тіні... А після, удар... щось стукнуло у його багажника і задні колеса відчули перешкоду. Михайло швидко натиснув на гальма. «Боже мій! Не може бути...»
Не відчуваючи ніг чоловік вийшов з машини. Те, що він побачив, фактично зупинило його серце.
— Наташа! Наташка.
Поруч з автомобілем лежала його дружина. Вона не дихала...
— Вставай! Вставай! Ну, що ти? Вставай! Наташ вставай!
Михайло намагався привести жінку до тями, робив штучне дихання, з усією силою тряс її... Але все було марно.
Хтось незнайомий сказав йому, що викликали швидку допомогу. Навколо машини, зібралося багато людей. Мишко сидів на землі притискаючи до себе мертве тіло дружини. «А де Микита?» Раптом різким болем обізвалось в його голові. «Де син?»
І в цей момент він почув тихий стогін, який лунав з-під машини.
Чужий жіночий голос прокричав — Дивіться, тут дитина! Він живий! Швидше!
В голові Михайла все пливло. Поліція, чужі обличчя, сусіди, лікарі...
— Чоловік! Чоловік! Ви мене чуєте? Ви тато хлопчика? Я ще раз запитую, Ви тато?
Немов з темряви перед ним з'явилося обличчя жінки, це була лікар.
— Чоловік, Ви мене чуєте?
— Так, так, я Вас чую.
— Так це Ви батько хлопчика?
— Так, я його батько.
— Ми забираємо його, йому терміново потрібна операція. Ви їсте?
— А Наташа? Як же вона?
— Це Ваша дружина? Її вже не врятувати, кріпіться.
Знову все в тумані, дорога, лікарі, Микита з маскою на обличчі, лікарня, коридор, особи, одні чужі обличчя... Весь цей час Михайло тримав у своїх долонях дитячу ручку. Як ніби він боявся, що син піде, залишить його, — недбайливого татуся...
— Ні, далі не можна! Чекайте тут!
— Він мій син! Я з ним!
— Вам же сказали, чекайте тут! Чоловік! Відпустіть руку хлопчика, Ви заважаєте нам!
Двері перед ним гучно зачинились. Так голосно, що здригнулося все тіло.
— Врятуйте його! Рятуйте, я прошу Вас!
«Що ж я накоїв? Господи, за що?» Михайло з гучним стогоном звалився в крісло. Голова нічого не міркувала, він не міг повірити в те, що сталося. Наташа, її обличчя було перед його очима. «Прости мене! Що ж я накоїв-то Наташ? Що я накоїв? Микиту, сина відвезли на операцію. Що мені робити?» Серце стискалося в грудях, тиснули сльози, і гучний стукіт у скронях, такий сильний, що більше нічого не було чути... Ці хвилини, ці години очікування, вони зводили з розуму, зупиняли серце, ці білі халати... Все, здається всі, хто проходив повз, своїм виглядом говорили йому «Ти вбивця! Ти вбив свою дружину і сина! Ти вбивця!»
І ось довгоочікувана хвилина, відчинилися двері, вийшов лікар... Обличчя лікаря було похмурим, він щось почав говорити. Але в цю хвилину у Михайла голосно задзвонив телефон, так голосно, що крім цієї мелодії, нічого не було чутно.
Лікар продовжував щось говорити, а телефон дзвонив і дзвонив. Міша намагався його вимкнути, але це йому не вдавалося. Незабаром мелодія телефону заповнила весь простір, нічого крім цього звуку... «Це ж мелодія Наташі! Хтось дзвонить з її телефону!»
— Алло!
— Міш, ти де? Ми забули ключі. Стоїмо тут тебе чекаємо у під'їзді. Добре, хоч сусід під'їзну двері відкрив, інакше взагалі замерзли б.
— Наташ це ти... Ти жива?
— Ти чого там, перебрали чи що? Дружину вже не впізнаєш? А ну швидко додому!
Тільки зараз Михайло помітив, що сидить за кермом своєї машини. Подивився у вікно. Він у дворі своїх друзів, поруч з під'їздом. Чоловік не відразу зміг збагнути і повірити, що це реальність, що всі ці жахи були сном...
«Господи, дякую тобі!» у весь голос він прокричав ці слова «Дякую тобі, Господи!» Такої радості він не зазнавав, мабуть, з самого дитинства, справжня, радісна радість!
Рука машинально потяглася до запалення... «Ну вже немає! Таксі, значить таксі!»
Міша вийшов з машини і з величезною посмішкою на обличчі, попрямував у бік дороги, пішки.
