Як багато тих, з ким можна лягти в ліжко,,
Як мало тих, з ким хочеться прокинутися...
І вранці, розлучаючись, посміхнутися,
І помахати рукою, і посміхнутися,
І цілий день, хвилюючись, чекати звісток.
Як багато тих, з ким можна просто жити,
Пити вранці каву, говорити і сперечатися...
З ким можна їздити відпочивати на море,
І, як годиться – і в радості, і в горі
Бути поруч... Але при цьому не любити...
Як мало тих, з ким хочеться мріяти!
Дивитися, як хмари рояться в небі,
Писати слова любові на перший сніг,
І думати лише про цю людину...
І щастя більшого не знати і не бажати.
Як мало тих, з ким можна помовчати,
Хто розуміє з півслова, з півпогляду,
Кому не шкода рік за роком віддавати,
І за кого ти зможеш, як нагороду,
Будь-який біль, будь-яку кару прийняти...
Ось так і в'ється ця тяганина –
Легко зустрічаються, без болю розлучаються...
Все тому, що багато тих,
з ким можна лягти в ліжко.
Все тому, що мало тих, з ким хочеться прокинутися!
Як багато тих, з ким можна лягти в ліжко...
Як мало тих, з ким хочеться прокинутися.
І життя плете нас ,ніби веремія,
Зсуваючи нас, як при гаданье блюдце.
Ми кидаємось – робота, побут, справи.
Хто хоче чути, все ж повинен слухати.
А на бігу помітиш лише тіла,
Зупиніться, щоб побачити душу.
Ми обираємо серцем, розумом,
Часом боїмося на посмішку посміхнутися
Але душу відкриваєш лише тому,
З яким і захочеться прокинутися...
