Жди мене, і я повернуся...але пройшов час...і я просто розлюбив тебе ..

Прізвищем, з яким вона увійшла в історію кінематографа, актриса зобов'язана першому чоловікові: Герою Радянського Союзу, льотчику-випробувачу Анатолію Сєрову, який був старший за неї майже на 10 років. Це була любов з першого погляду. Анатолій зустрів молоду актрису на святковому вечорі в гостях у свого друга-льотчика і запросив на танець. Через три дні зробив пропозицію, а ще через тиждень, 11 травня 1938 року, пара офіційно одружилася. Оселилися у великій квартирі в самому центрі Москви. Анатолій носив дев'ятнадцятирічну дружину на руках. Важко уявити, що зазнала Валя, у якої під серцем вже була їх дитина, коли дізналася, що чоловік розбився під час випробувань. Це сталося в першу річницю їхнього весілля: 11 травня 1939 року. Через 11 років в шлюбі з Симоновим у неї в той самий день — 11 травня — народиться дочка Маша. За розповідями Марії Симонової, її день народження завжди починався з того, що разом з мамою вони йшли до Кремлівської стіни, де похований прах Анатолія Сєрова, передає Ukr.Media.

Сина, який народився в кінці 1939 року, вона назвала на честь загиблого чоловіка Анатолієм. Його доля складеться трагічно: він помре у віці 34 років.

Палкий закоханий

У 1939 році на Сєрову обрушилося й особисте горе, і професійне визнання. Майже одночасно із загибеллю чоловіка на екрани країни вийшов фільм «Дівчина з характером», де актриса зіграла головну роль. Сєрова стає об'єктом всенародного обожнювання. Тепер її ім'я відоме в кожному будинку. Актриса продовжила і театральну кар'єру, грала на сцені театру «Ленком», де її вперше побачив починаючий поет і письменник Костянтин Симонов. Він, двадцятип'ятирічний, на той момент перебував у другому шлюбі і був батьком маленького сина, що не завадило йому віддатися новому почуттю. Симонов пристрасно домагається уваги Валентини: не пропускав жодної її вистави, завжди в першому ряду з букетом квітів. Пише листи, передає записки за лаштунки. Одночасно розлучається з дружиною.

Симонов осаджує відому актрису, немов фортецю. І та зрештою викидає «білий прапор». Переломним стає 1941 рік і вірш Симонова «Жди мене, і я повернуся...». Скромне весілля пара грає в 1943 році в Москві в момент, коли Симонов виривається з передової, де він служить фронтовим кореспондентом. У тому ж році на екрани виходить фільм «Жди мене» з Валентиною Сєровою за мотивами відомого вірша.

І знову розлуки

Здавалося, після Перемоги Валентина Сєрова і Костянтин Симонов могли б нарешті насолодитися повнотою сімейного щастя. Однак і в мирний час розлук у пари виявляється щонайменше, ніж раніше. Талановитий поет і журналіст Симонов йшов вгору по кар'єрних сходах. Його часто відправляли у відрядження, в тому числі закордон. Тижнями, місяцями вона знову чекала його. Міг він рідше бувати в цих подорожах? Міг відмовитися від них заради того, щоб побути поруч з нею: тією, кому присвятив свої самі пронизливі ліричні вірші? Цих відповідей у творах Симонова немає. Але чомусь здається, що, якби на його місці опинилася Сєрова, вона б зробила вибір на користь почуттів. Вона залишала враження людини, яка живе серцем.

Коли-то вона повірила, в тому числі і завдяки геніальним віршам, що потрібна Симонову як повітря. Але реальність виявилася прозаїчніше. Чи Могла вона з нею змиритися? На жаль, ми дуже мало знаємо про внутрішній світ актриси Валентини Сєрової. Не залишилося документальних кадрів, де б вона, наприклад, давала інтерв'ю. Немає опублікованих щоденників, які можна було б прочитати і зрозуміти, чим жила ця жінка. У цьому сенсі дуже цінна думка документаліста Галини Долматовської, яка займалася дослідженням фактів біографії Валентини Сєрової та якою її дочка Марія Симонова дала можливість познайомитися з особистими паперами актриси. «Я була приголомшена, з яким старанням вона зберігала кожну записочку, кожну телеграму від друзів, трикутнички солдатських листів з фронту. Вражають її щоденники побачень із донькою, з якою вона була розлучена до свого „перевиховання“ (дочку Марію актрисі довелося повертати по суду — Ред.) Неможливо було собі уявити, що ця золотокоса красуня від руки переписує ролі, які хотілося б їй зіграти. Порівнює різні переклади „Гамлета“, на окремій сторінці виписуючи, як читається в різних варіантах та чи інша фраза».

Згорілі листи

За визнанням Марії, дочки актриси, Валентина Сєрова до останнього дня, як найбільше багатство, зберігала листи Симонова, які він надсилав їй з фронту. Після смерті матері дочка змогла забрати ці папери з квартири актриси.

А потім виконала волю Костянтина Симонова: віддала всі листи йому. Віддала, прекрасно розуміючи, що він хоче їх знищити. Симонов пережив Сєрову на кілька років. Незадовго до смерті він прямо в лікарні спалив листи, які йому принесла донька. Віддаючи папери батькові, Марія, переписала невелику частину листів: ті, що встигла. Знала, як вони були дорогі мамі. Вона не збиралася їх публікувати, але вийшло інакше. Шість листів без її відома все-таки побачили світ. Ось один з них, написаний Симоновим у травні 1945 року, за два дні до оголошення закінчення війни: «Ми можемо багато доставити щастя один одному, коли ми притиснуті один до одного, коли ми разом, коли ти моя, що блюзнірство не робити це без кінця і без рахунку. Ох як я відчайдушно знудьгувався по тобі і з якою тугою і радістю я згадую твоє тіло. Я тебе люблю, Валька, і мені сьогодні нічого не хочеться тобі писати більше. Зараз ще рано — трохи розвиднілося, їду на два дні на передову — а зараз ніби тримаю тебе в руках і люто пещу тебе до болю, до щастя, до кінця й не хочу говорити ні про що інше — розумієш ти мене, моя жадана, потрібна моя до зубовного скреготу...».

Офіційно вони розлучилися в 1957 році, коли їх дочці Марії було сім років. Кажуть і пишуть, що він не зміг більше терпіти її пристрасті до вина. Але також кажуть і пишуть, що ця пристрасть розвинулося в ній саме в роки їхнього шлюбу.

Їх розрив залишиться їх таємницею. Ні Симонов, ні Сєрова його не коментували.

На похороні Сєрової в грудні 1975 року з тих, хто зібрався на громадянську панахиду, не знайшлося нікого, хто міг щось сказати. Тяжке мовчання біля труни «зірки», яку обожнювала країна, затягувалося. І тоді подруга Валі, яка не залишала її до останніх днів, поставила пісню з кінофільму «Жди меня» у виконанні Сєрової. Так і винесли труну. Одна з учасниць прощання потім згадувала, що «три години ходила по Москві і ридала».

Костянтин Симонов після розриву з Сєровою на своїх творчих вечорах уникав читати вірш «Жди мене...». Але доводилося читати, бо з зали йшли десятки прохань. Що він думав і відчував у цей момент, ми вже ніколи не дізнаємося. Тільки його слова, сказані перед смертю дочці: «...Те, що було у мене з твоєю матір'ю, було найбільшим щастям в моєму житті... І найбільшим горем».

У віршах, якими зачитувалася вся величезна країна, які переписували від руки, запам'ятовували напам'ять. Віршах, які його, письменника-початківця і фронтового кореспондента, прославили. Однак останні рядки Симонова на адресу Валентини Сєрової будуть зовсім іншими: «Я не можу писати тобі віршів ні тій, що ти була, ні тій, що стала... Я просто розлюбив тебе...» На похоронах Сєрової його не буде, він надішле до гробу 58 рожевих троянд - за кількістю прожитих актрисою років.