Якщо бабуся щось шепотіла над переляканою дитиною або до прабабусі ходило пів села, рано чи пізно виникає думка: а чи не було в нашому роду відьми? В українських селах на це питання відповідали без ворожінь. Відьмою, за повір’ями, або народжувалися, або ставали, навчившись. «У роду» — передусім про першу, якою народжувалися. І впізнавали її за тим, котрою донькою вона народилася, від кого та з якими прикметами.
Сьома донька поспіль — відьма, а якщо доньок вісім, то жодна
Найвідоміша прикмета — народження в родині сімох дівчаток поспіль і жодного сина. «Сьома дочка в сім’ї обов’язково буде відьмою», — записали на Львівщині у 2005 році. Кількість в різних селах змінювалася, десь вистачало п’яти доньок. А на Гуцульщині, у Космачі, додавали уточнення. Якщо доньок понад сім, «то всі справедливі», і відьми серед них немає.
Природженою вважали й доньку відьми. Ще одну прикмету записав Володимир Гнатюк. Якщо вагітна, готуючи вечерю на Святий вечір, випадково проковтне вуглик, дитина народиться відьмою або упирем.
Тілесну прикмету природженої відьми називали всюди в Україні — маленький хвостик, «величиною в палець». У дівчинки він голий, а в старої відьми нібито обростає шерстю. На Слобожанщині шукали ще «чорну стежку», смужку волосся на спині від потилиці до пояса.
Природженої відьми боялися менше, ніж навченої
Природжена отримувала силу від народження, навчена — навчалася в іншої відьми. Небезпечнішою, однак, вважали саме навчену. «Гірша відьма вчена, як родима», — записав у XIX столітті збирач прислів’їв Матвій Номис. На Прикарпатті казали, що на природженій гріха немає, адже дівчинка «не винна, так Бог дає». Навчена ж узяла знання сама, з власної волі.
На Слобожанщині природжену цінували ще й за те, що вона вміла зняти чужу шкоду, навіть якщо зло заподіяла не вона. Корів під час доїння, за місцевими розповідями, псували переважно навчені. Там же казали: «Родима робе урону менше, а знає більше». А жінки у сварці, бувало, кидали суперниці: «Ти роблена відьма, а я рождена — я важніша від тебе!»
Народитися «в сорочці» — на щастя, а не на чаклунство
Дитину, яка народилася «в сорочці», тобто в плодовій оболонці, у східних слов’ян вважали не відьмою, а щасливцем — розумним і таланливим. На Поліссі таким довіряли починати сівбу й нести освячувати вінок з останніх колосків. Відьмами «в сорочці» народжувалися за повір’ями поляків і частини південних слов’ян. Тож якщо в родині пам’ятають, що дідусь «народився в сорочці», це добра прикмета.
Знання передавали доньці або онуці
Природжений дар давався долею, а вміння в роду передавали ще й навчанням. «Воно в роду по лінії йде, що мати дочку вчить», — розповідали на Прикарпатті. На Тернопільщині уточнювали, що якщо вміють і мама, і бабуся, то навчать і доньку, тільки це вже «не те», адже її вчили.
Вважалося, що відьма чи знахарка не забирає своє знання із собою. Під кінець життя вона передає його комусь із рідних, зазвичай доньці або онуці, словами чи дотиком руки. В одному прикарпатському селі бабуся, яка виливала віск, передала вміння молодшій сестрі зі словами: «Я тобі здаю своє ворожбитство».
«Відьма» — означає «та, що знає»
Слово походить від «відати», тобто знати. Той самий сенс, «та, що знає», і в словах «знахарка», «знатниця», «знаха», тільки вони від «знати». Про людину з незвичайним даром у селі й досі нерідко кажуть просто «щось знає», і необов’язково з осудом. Селяни на Слобожанщині самі пояснювали етнографові, що «відьма» — та, що вміє пізнавати потаємне.
Відьма, знахарка і шептуха — не одне й те саме
Природжених відьом часто плутали зі знахарками, зауважував етнограф на Слобожанщині. Відмінність він записав одну. Відьма вміє перекидатися на тварину, а знахарка — ні. За повір’ями Волині та Вінниччини, відьма перекидалася на кішку або собаку, щоб уночі непомітно пробратися в чужий хлів.
До знахарки та шептухи йшли, коли треба було «зняти» те, що нібито накоїла відьма, або «зговорити» корові молоко. «Треба йти до шептія, щоб пошептав корові», — казали на тій же Слобожанщині. За галицькими розповідями, відьма сама побоювалася знахарки й вважала її вищою за себе. Бабусю, яка шепотіла або виливала віск, у селі звали шептухою, знахаркою або ворожкою. До неї йшли, а не ховалися від неї.
За очима відьму впізнавали не завжди
У записах етнографів є й прикмети зовнішності. Очі у відьми, за цими записами, чорні або зелені, надто блискучі, а на Слобожанщині додавали, що людина у її зіниці відбивається догори ногами. Підозру викликали зрослі брови, а стара відьма нібито ніколи не дивиться в очі. Але багато хто казав і протилежне — на вигляд відьма така сама жінка, як усі, а молоду за зовнішністю й поготів не впізнати. «А так то звичайнісінька жінка», — казали про неї на Тернопільщині.
Як відьму пильнували в селі — біля хліва й у церкві на Великдень
Найчастіше відьму підозрювали в тому, що вона нібито забирає молоко в чужих корів. «Відьма — це жінка, що доїть ночами чужих корів», — так найчастіше відповідали етнографові селяни на Слобожанщині. Особливо її стерегли на Юрія та на Купала. До сходу сонця вона нібито збирала полотном або подолом росу з чужих пасовищ, щоб молоко перейшло до її корови. Від відьом на Поліссі на Купала ставили у дверях хліва борону.
А побачити відьму можна було на Великдень. На Прикарпатті для цього тримали під язиком освячений часник, а на Слобожанщині — сир із вареника, який відкладали ще із заговин перед Великим постом. На Тернопільщині розповідали, що в церкві відьми стоять із дійницями на головах, але бачить їх лише той, хто народився в родині першим. На Волині відьмою вважали й ту, що у велике свято ходить хатами просити в позичку, тому в ці дні нічого не позичали.
Підозра нерідко падала на сусідку з добрим господарством. «Її корова дає відро молока, а ваша — літру», — так міркували на Прикарпатті. На Київщині вміння лікувати корів приписували відьмам. Тому, коли етнограф спитав поради щодо корови в досвідченої господині, її син образився: «Хто се тут наплутав про мою матір?»
Про що запитати старших
Якщо хочете дізнатися, кого з вашого роду в селі назвали б відьмою, розпитайте старших не про зовнішність, а про родину. Котрою донькою народилася прабабуся й чи були в неї брати? Чи не казали про когось із роду «щось знає»? Хто шепотів або виливав віск і кому це перейшло — доньці, онуці, сестрі? А якщо хтось «народився в сорочці», за тими ж повір’ями це на щастя.
Коментарі
Поки що немає коментарів. Будьте першим!