Як же ми залежимо від громадської думки! Живемо, озираючись: «А що люди скажуть?». Люди пройдуть повз і забудуть (своїх проблем вистачає), але це незнищенне живе в нас і життя ускладнює.
Заходжу я якось до сусідки (живемо ми, як то кажуть, через хату, але в селах зазвичай усі, хто живе на одній вулиці — сусіди), а вона, побачивши мене, так судомно миску з чимось під стіл ховає. Ніби я застала її за чимось поганим.
Поговорили про полуницю, про погоду, про сусідів. Слово за слово — і витягла я з неї, що збирає вона полуничні хвостики — ті зелені штучки, які ми зазвичай викидаємо, коли готуємо ягоди для варення.
Чесно кажучи, мені й на думку не спадало, що така річ, місце якій у компості, може десь знадобитися. Хіба що курей порадувати.
А потім вона мене чаєм пригостила. Аромат був приємним, хоча й не було насиченого смаку ягід. Я б сказала, що він мав ледь вловиму, тонку нотку, що нагадує полуницю.
Але найбільше мене здивувала поведінка сусідки.
— Чого ж, кажу, ти соромилася, це ж чудово!
— Та ну, каже, подумають, що я скнара!
Так і живемо.
З тієї розмови часу вже чимало спливло. Хвостики полуничні я тепер теж збираю. Сушу їх і іноді додаю до заварки, так би мовити, для різноманіття. Достатньо столової ложки сухих чашолистків на заварник.
