А по факту — дрібний жовтий бур’ян, що лізе звідусіль на літніх луках. Ми по ньому топчемося і зазвичай навіть не помічаємо. Але ж таку назву просто так не дають.

Слід громового птаха

У селах його досі іноді кличуть кров’яною травою. Кажуть, був такий міфічний птах, що ніс вогонь з неба. Десь у дорозі його поранили, і з крапель крові виросла ця рослина з жорстким характером. Казочка, звісно. Але спробуйте розтерти кілька свіжих квіток між пальцями. Легенда одразу стає дуже наочною — руки будуть у густому червоному соку, реально як у крові.

Любить чи не любить?

Ясна річ, дівчата на Купала не могли пройти повз такий спецефект. Ромашки — то надто нудно. Брали стебло звіробою і крутили. Пішов червоний сік — любить, прозорий — ну, не судилося.

Тільки от про побічні ефекти цієї романтики фольклор переважно мовчить. Цей пігмент потім відмити вкрай важко. А також він містить гіперицин. Це така штука, яка робить шкіру чутливою до ультрафіолету. Тож краще під сонцем довго не гуляти.

За що ж його так назвали?

Звідси й ростуть ноги в назви. Худоба ж не перебирає, що жувати на пасовищі. Наїсться корова того звіробою, вийде на сонце, і починається та сама фотосенсибілізація. Шкіра береться пухирями — з’являються добрячі сонячні опіки. Найбільше діставалося білим вівцям та коровам, бо темна шерсть сонце хоч якось блокує.

Для селян це було справжнє лихо. Побачив таку жовту галявину — жени стадо подалі От вам і вся містика. Хоча, якщо подумати: трава, яка використовує сонячні промені, щоб спалювати своїх ворогів — хіба це не є той самий небесний вогонь?