— У мене до тебе довірлива розмова, — сказала дружина і подивилася на дочку, інформує Ukr.Media розваги.
Та швидко вишмигнула з кухні. Я поклав собі другу сосиску, помазав її гірчицею і витріщився на дружину.
— У тебе буде зять! – сказала дружина таким голосом, яким на парадах диктор говорить «...на площу вступають гвардійці-танкісти!»
Я мало не вдавився своєю сосискою. В принципі, я здогадувався, що зять у мене коли-небудь буде. Зять – це добре. Про зятя я хоч щось розумію. А то он у селі у мене є родич, так той взагалі, як виявилося, — дівер. Я не знаю, що це таке. А зять – нормально. Йому можна сказати: «Зять! Давай вип'ємо!» Він скаже: «А давай, тесть!» Ми з ним гайда по сто грам і я поділюся з ним сосискою. Або пельменями. Їх я теж мажу гірчицею і їм.
Взагалі, дружина мене годує, в основному, сосисками, але іноді дає пельмені. Нічого іншого не робить, каже, що весь час віддає дитині. Дитина, правда, вештається невідомо де, дійшло до того, що мені вже скоро зятя приведуть, а я як і раніше їм сосиски.
— У тебе буде зять, — повторила дружина і дістала з кишені шматок папірця, — його звуть Абу.
— Як?! – не зрозумів я.
— Абу, — повторила дружина.
Я розгубився. Чому ж це мого зятя звуть Абу, якщо я хотів Діму. Або Петю. Або, скажімо, Толю. Та хоч Семен! Абу-то чому? Як я буду з ним говорити, коли ми станемо потай від дружини і дочки випивати на кухні? Як я йому, припустимо, скажу «Абу, синку...»?
— Взагалі-то, — зізналася дружина, — Абу – це скорочено. А повне ім'я ось тут.
І вона посунула до мене затертий папірець. На папірці було написано – АБУЕЛЬУАКАР.
— Ти хочеш, щоб ми його так звали? – здивувався я.
— Я ж не винна, — сказала дружина, — що у нього мама і тато ненормальні. Хто ж так рідних дітей називає!
Вона пригорюнилась:
— Господи! Плекаєш-плекаєш, а потім приходить який-небудь (тут вона заглянула в папірець)...Абу-ель-у-а... Чорт! І не вимовити... Чого їй було не закохатися в нашого пацана, а?...
Я відчув, як у мене за спиною розправляються крила. У мене жодного разу не розправлялися крила, ці були перші, молочні. Вони розправилися і я закричав:
— Це все твоє виховання! Я вже сто років нічого, крім сосисок не бачив, працюю як на каторзі, думав, що хоч із донькою все нормально. Так ні ж! І тут дурдом з арабським ухилом! Довірив їй дитину на свою голову. Май на увазі: якщо вже ти все провалила, тепер хоч навчися готувати!
— Навіщо? – пробелькотіла дружина.
— Треба! – лютував я. – Ще питає! — будеш передачі в гарем носити!
Загалом, ми посварилися, дочка кудись пішла, а я став думати. По ідеї, сказав я собі, це нічого, що він араб. Пушкін взагалі був негром, а по-французьки говорив, ліцей закінчив. Цей, мабуть, теж якусь мову знає. Може, він навіть шейх або принц (там багато принців, я читав).
І можливо, у нього є нафтова свердловина. Можна буде нормально жити. Можна взагалі туди поїхати, там тепло і море є. Чого нам тут мерзнути! Нічого, що араб. Добре навіть. Вони не п'ють, а тут дочка могла б і за алкоголіка вискочити.
— Стоп! – сказав я сам собі. – А з ким мені тоді на кухні випивати?..
І тоді я вирішив, що араби теж п'ють, але небагато. Мене це влаштовувало, я подумав, що пора б мені вже і подивитися на мого Абу. На мого Абуеля. На мого, не побоюся це вимовити, Абуельуакара. І з четвертого разу дійсно вимовив.
Дочці я на наступний день сказав:
— Приводь. Тільки попроси, щоб він прийшов в арабському національному одязі.
— Навіщо тобі це? – не зрозуміла дочка.
— Хочу, — сказав я. – Мені цікаво. Моя батьківська воля. Вони там це розуміють краще, ніж ти.
— Гаразд, — сказала дочка, — я йому передам. Але взагалі ти з примхами...
...Про їхні звичаї в інтернеті нічого не було, довелося самому згадувати все, що знав.
— Не думай годувати його пельменями, — сказав я дружині, — там свинина, вони цього не їдять.
— А чим мені його годувати? – запитала вона. — Сосисками?
— Зроби плов з бараниною, — з наївним виглядом запропонував я.
Мені завжди подобався плов, але дружина його робити, природно, не вміла.
— А як я його, цікаво, зроблю? Я ж не вмію! – обурилася вона. – Може він польських заморожених овочів поїсть?
— Вчися робити плов, — відрізав я. – До суботи час є. Він тобі влаштує польські овочі! Абуельуакар – це тобі не я. У них там жінка повинна знати своє місце. Покличуть до столу – добре! Не покличуть – теж спасибі! Так-то...
І я знову відчув, як у мене розправляються крила. На цей раз не молочні, а корінні.
...В суботу я сидів у кімнаті, оглядаючи стіл. Хоча, столу-то якраз і не було: стіл я склав і виніс на балкон. Їжа стояла на підлозі, на килимі, а навколо були мальовничо розкидані подушки.
Дружина на кухні, щохвилини заглядаючи в книжку, мішала щось в каструлі. Дочки не було. Вона пішла за зятем. Я ще раз оглянув килим, уставлений салатами з магазину, сходив заглянув в каструлю і став думати.
...Мені ведуть зятя. Я спробував уявити, що таке «ведуть зятя» і вийшло, що його тягнуть як корову на налигачі, а він впирається і щось кричить. Так мені не подобалося. Може, в нього є машина? Якщо є нафта, то ж має бути і машина, так? Значить, він сам приїде. Так виходило добре, і я став прислухатися до звуків у дворі.
— Відчини двері, — крикнула з кухні дружина, — дзвонять, не чуєш, чи що?
Я виглянув у вікно, але жодної незнайомої машини там не було. «Значить, на мотузці», подумав я і пішов відкривати двері.
— Заходь, Абу, — сказала дочка. – Знайомся, це мій тато.
— Салям алейкум, — сказав я.
На зяті були накручені якісь тканини, на голові теж було щось незрозуміле, а на ногах сандалі.
— Замерзли, напевно? – запитав я.
— Та вже не травень місяць, — відповів Абу на досить пристойній українській мові. — Колотун ненормальний...
— Саме, — відповів я поблажливим тоном сєверяніна. – Київ в лютому – це Вам не Аравія.
— І не кажіть, — погодився араб.
«Поступливий» — подумав я і ми пішли в кімнату.
Дружині він вклонився. Та, крадькома зазирнув у папірець, сказала: «Сідайте, Абуельуакар, будь ласка. Будьте як вдома...» Всі подивилися на килим.
Я сів швидко, тому що тренувався. Зять із донькою теж швидко. Їм що! – вона молода, а він – араб. Дружина сідала хвилин десять.
— Як вам у Києві? – запитав я.
— Подобається, — зізнався Абу.
— А де ви вчитеся? — запитала дружина.
— У «керосинке», — сказав Абу. – Університет нафти і газу...
«Точно, шейх!» — подумав я.
— А у батьків ваших, що ж, — запитав я, — теж нафта є?
Араб задумався:
— Взагалі-то, у тата в гаражі завжди дві повні каністри стоять, а більше нема.
— Ви їжте плов, — сказала дружина. – Я його за спеціальним рецептом робила. Мені тепер цікаво, у вас на батьківщині такий же, чи ні?
Він знову замислився, потім обережно сказав:
— Взагалі-то, я не знаю. Я вдома плов не їм.
— А що ви там їсте? – запитала дружина.
Абу знизав плечима:
— Та то ж, що і всі... Картоплю, оселедець, супи всякі... Борщ з салом...
— Як з салом?! – підскочив я. – Чому з салом?! Вам же заборонено!
Зять подивився на мене як на хворого:
— Хто це мені в рідному Конотопі заборонить їсти сало?
— Почекайте, — пробурмотів я, вражений здогадкою, — ви що ж, не араб?
— Та який я араб?! – обурився зять.
Дружина відкрила рот:
— А одяг оцей?... Це як?
— Та я взагалі нічого не розумію, — сказав Абу, — Лєнка каже, батько велів прийти в арабському одязі. Звідки я знаю! Може, у вас тут карнавал з переодяганнями. Я ж одяг по всій общазі шукав. А ще й ці сандалі. Замерз в них як цуцик. Приходжу – кажуть «салям алейкум», їжа на підлозі стоїть... Шо за люди?..
— Почекайте, — не здавався я. – А ім'я ваше, Абуельуакар?
— Так то ж не ім'я, то ж прізвище, — сказав зять, — це в мене від предків, запорожці когось у полон взяли, я і гадки не маю, що воно означає. За паспортом-то я українець. Можна, я хоч з голови цю фігню зніму? – начебто, відігрівся вже...
Дружина грізно кивнула дочці на двері. Вони піднялися і вийшли. Я подивився на зятя.
— А звати тебе як?
— Звати мене Серьога.
Плакали мої нафтові поля і будинок в Аравії. Воно й на краще...
— Серьожа, синку, — сказав я зятю, — давай вип'ємо!
— Давайте, — сказав Серьога.
