Колись у мене народиться син, і я зроблю все навпаки. Буду йому з трьох років твердити: «Милий! Ти не зобов'язаний ставати інженером. Ти не мусиш бути юристом. Неважливо, ким ти станеш, коли виростеш. Хочеш бути патологоанатомом? Будь ласка. Футбольним коментатором? Прошу. Клоуном у торговому центрі? Чудовий вибір».
І у свій тридцятий день народження він прийде до мене, цей спітнілий, лисуватий клоун із патьоками гриму на обличчі й скаже: «Мамо! Мені тридцять років! Я клоун у торговому центрі! Ти таке життя для мене хотіла? Про що ти думала, мамо, коли говорила мені, що вища освіта не обов'язкова? Чого ти хотіла, мамо, коли дозволяла мені замість математики гратися з хлопцями?».
А я скажу: «Милий, але ж я в усьому йшла тобі назустріч, я була альфа-мамою! Ти не любив математику, ти любив гратися з молодшими хлопцями». А він скаже: «Я не знав, до чого це призведе, я був дитиною, я не міг нічого вирішувати, а ти, ти, ти зламала мені життя», — і розітре брудним рукавом помаду по обличчю. І тоді я встану, подивлюся на нього уважно і скажу: «Отож слухай. У світі є дві категорії людей: одні живуть, а другі шукають винних. І якщо ти цього не розумієш, то ти просто дурень».
Він скаже «ах» і знепритомніє. На психотерапію знадобиться приблизно п'ять років.
Або не так. Колись у мене народиться син, і я зроблю все навпаки. Буду йому з трьох років твердити: «Не будь ідіотом, думай про майбутнє. Вчи математику, якщо не хочеш усе життя бути оператором кол-центру. Гуманітарні науки? Що? За наших часів це вважали дурницями».
І у свій тридцятий день народження він прийде до мене, цей спітнілий, лисуватий програміст з глибокими зморшками на обличчі й скаже: «Мамо! Мені тридцять років. Я працюю в Google. Я гарую двадцять годин на добу, мамо. У мене немає сім'ї. Про що ти думала, мамо, коли казала, що хороша робота зробить мене щасливим? Чого ти прагнула, мамо, коли змушувала мене вчити математику?».
А я скажу: «Дорогий, але я хотіла, щоб ти здобув гарну освіту! Я хотіла, щоб у тебе були всі можливості, дорогий». А він скаже: «А нащо мені ці можливості, якщо я нещасний, мамо? Я йду повз клоунів у торговому центрі й заздрю їм, мамо. Вони щасливі. Я міг би бути на їхньому місці, але ти, ти, ти зламала мені життя», — і потре пальцями перенісся під окулярами. І тоді я встану, подивлюся на нього уважно і скажу: «Тоді слухай. У світі є дві категорії людей: одні живуть, а другі постійно нарікають. І якщо ти цього не розумієш, то ти просто дурень».
Він скаже «ох» і знепритомніє. На психотерапію знадобиться приблизно п'ять років.
Або по-іншому. Колись у мене народиться син, і я зроблю все навпаки. Буду йому з трьох років твердити: «Я тут не для того, щоб щось твердити. Я тут для того, щоб тебе любити. Йди до тата, дорогий, запитай у нього, я не хочу знову бути винною».
І у свій тридцятий день народження він прийде до мене, цей спітнілий, лисуватий режисер із тугою в очах і скаже: «Мамо! Мені тридцять років. Я вже тридцять років намагаюся привернути твою увагу, мамо. Я присвятив тобі десять фільмів і п'ять вистав. Я написав про тебе книгу, мамо. Здається, тобі байдуже. Чому ти ніколи не висловлювала своєї думки? Навіщо ти постійно відсилала мене до тата?».
А я скажу: «Дорогий, але я не хотіла нічого вирішувати за тебе! Я просто любила тебе, дорогий, а для порад у нас є тато». А він скаже: «А нащо мені татові поради, якщо я питав тебе, мамо? Я все життя намагаюся привернути твою увагу, мамо. Я схиблений на твоїй думці, мамо. Я готовий віддати все, аби хоч раз, хоч раз зрозуміти, що ти думаєш про мене. Своїм мовчанням, своєю відстороненістю ти, ти, ти зламала мені життя», — і театрально закине руку до чола. І тоді я встану, подивлюся на нього уважно і скажу: «Отож слухай. У світі є дві категорії людей: одні живуть, а другі постійно чогось чекають. І якщо ти цього не розумієш, то ти просто дурень».
Він скаже «ах» і знепритомніє. На психотерапію знадобиться приблизно п'ять років.
