Еволюційні біологи десятиліттями гріли нас так званою «акушерською дилемою». Важкі пологи дісталися нам як плата за високий інтелект і прямоходіння. Мовляв, таз звузився, щоб нам було зручно ходити на двох ногах, а голова дитини розрослася, щоб вмістити видатний мозок.

Приємне виправдання власного болю — ми страждаємо, бо просто надто розумні та прогресивні порівняно з рештою фауни.

З цією ілюзією нашої біологічної ексклюзивності нещодавно розібралася Ніколь Грунстра з Віденського університету. Вона не вигадувала нових теорій, а просто зібрала 170 досліджень про ускладнення при пологах у ссавців — від тих, що виживають у дикій савані, до фермерських, яких за потреби рятує ветеринар.

Виявилося, що природа не має до нас якогось особливого садистичного ставлення.

Важке народження потомства — це рутинна історія для величезної кількості видів, особливо для тих, хто народжує одного чи кількох, але вже добряче «сформованих» малюків. Слони та примати проходять через це регулярно.

Навіть у дикій природі, де відбір мав би давно відсіяти гени, що роблять народження настільки ризикованим, реальність виглядає доволі похмуро.

Кити періодично просто застрягають під час пологів. А в диких копитних на кшталт оленів чи антилоп рівень материнської смертності цілком конкурує з людським. З розміром мозку там усе стабільно, проблеми в іншому — спробуй проштовхнути через родові шляхи весь цей набір довгих, переплутаних ніг.

Єдине, що мене справді дивує: чому еволюція за мільйони років так і не оптимізувала процес?

Висновки Грунстри зводяться до жорстокого математичного компромісу. Що більшим народжується дитинча, то вищі його шанси вижити в перші дні. Тому біологія вперто грає в те, що науковці називають «моделлю краю прірви». Розмір плоду збільшуватиметься з покоління в покоління, поки не досягне тієї червоної лінії, де він просто фізично не зможе пройти через кістки тазу.

Більше — означає краще і безпечніше. Рівно до тієї секунди, коли це стає фатальним.