Вони воювали на Донбасі півроку і принесли цей стан з собою. Лікарі б'ють на сполох: половині солдатів, що повернулися з зони АТО (неофіційно - до 80%), потрібна госпіталізація.
Ми навідалися до клініки психіатрії Головного військового госпіталю Міноборони і переконалася: якщо не розширювати державні програми реабілітації військовослужбовців, для тисяч українців війна не закінчиться ніколи.
"ПАЦАНИ ЗАБУВАЮТЬСЯ, ТІЛЬКИ КОЛИ НАП'ЮТЬСЯ"
Клініка психіатрії знаходиться в глибині території Головного військового госпіталю. Від однакових жовтих корпусів її відрізняють масивні грати на вікнах. На лавочках перед входом напівпошепки перемовляються пацієнти та їх родичі. Солдати майже не посміхаються, голови опущені. Зате в одязі переважають яскраві кольори, які стали носити після війни. Це один із способів відчути себе живими.
На одній з лавок самотньо сидить чоловік років 45. В тремтячих пальцях димить сигарета. Підходжу, представляюся, питаю про самопочуття. Співрозмовник називає себе: Дмитро. Говорить тихо і дуже повільно, ніби з працею.
Дмитро потрапив у лікарню з підозрою на інсульт у перший же день відпустки. Це результат стресу, отриманого в зоні АТО. Лікарі визначили в психіатрію.
- Чоловіки мого віку ще якось тримаються, життєвий досвід допомагає. Найскладніше пацанам - вони забуваються, тільки коли нап'ються, - зітхає Дмитро. - Один з-за нічних кошмарів тільки вдень спати, а вночі, тільки очі закриє, йому танки ввижаються. Ми дрімаємо, а він ходить по палаті, як привид. Інший за результатами аналізів здоровий як бик, а ніхто до нього доторкнутися не може: кричить, ніби божевільний, каже, боляче...
Дмитро знову закурює, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Помічаю хлопців-волонтерів, які огороджують задній двір клініки психіатрії парканом-сіткою. Це дивно - по всій території хворі ходять абсолютно вільно, перебування в клініці добровільне.
- Ми вирішили побудувати паркан тому, що хочемо, щоб люди лікувалися. Багато хто з них, як тільки вийдуть на вулицю, відразу біжать за територію - купити пляшечку "цукерок", - пояснює головний лікар клініки Олег Друзь. - Нехай краще тут, за огорожею, гуляють. Ми клумбу ще розіб'ємо, тенісні столи поставимо.
Алкоголізм - не єдина, але дуже поширена проблема у вчорашніх бійців. Крім цього, вони страждають безсонням, панічними атаками, підвищеною чутливістю.
ЖИТТЯ ПІД "ГРАДАМИ"
З ще одним пацієнтом стаціонару клініки психіатрії - 33-річним Віталієм - ми спілкувалися по рекомендації головного лікаря. Колишній зенітник 72-ї бригади - один з небагатьох хворих, які можуть говорити про війну з сторонніми. З вигляду - звичайний чоловік, правда, при розмові трохи заїкається, сіпаються м'язи обличчя, тремтять руки.
- Я з села Рівне, що під Борисполем, - розповідає Віталій. - Разом з третім батальйоном 72-й місяць стояв під Амвросієвкою. 14 липня нас обстріляли з "Градів", були убиті, поранені. Один снаряд потрапив прямо в намет, там була 8-ма рота, згоріло три людини, ще трьох розірвало, багато тяжко поранених було. Просили для них вертольоти, так не дали, сказали - немає палива. Ті хлопці потім до ранку померли... А командир на "вертушці" літав кожен вечір і вранці повертався.
За словами Віталія, бійці передали в штаб АТО, що їх обстрілюють, і попросили дозвіл змінити дислокацію.
- В штабі сказали - залишатися на місцях. На наступний день всі вже чекали обстрілу, ховалися в бліндажі, і все одно, коли почали стріляти "Гради", було декілька важко поранених. Потім ми поїхали в Солнцево і написали рапорти на відпустку, - зітхає Віталій. - Воювати, якщо чесно, більше не хотілося.
Повернувшись, наш співрозмовник пройшов обстеження і за результатами потрапив на стаціонар в клініку.
- Хотілося б забути це все, але не виходить. Образа давить, страх. У багатьох хлопців зараз так, - каже боєць.
ДЕСАНТНИК, БОЇТЬСЯ ВИСОТИ
Один з важких пацієнтів клініки - киянин Олександр - до служби в АТО воював в Афганістані, працював у кількох силових структурах. З таким досвідом його відразу взяли в снайпери, а от узяв - і зламався.
- Сашко завжди був спокійною і врівноваженою людиною, - розповідає близький друг Олександра, волонтер 72-ї бригади Андрій Ганопольський. - Його ніщо не могло вивести з себе. А тепер ми його з трудом впізнаємо.
Олександр своєю поведінкою настільки шокував дружину, що вона викликала швидку в той же день, коли він повернувся додому. Ось вже місяць чоловік перебуває в клініці. З-за отриманого стресу у нього оніміла права рука.
- Саша ні з ким не розмовляє, тримається відчужено, трохи що - починає кричати, - зітхає Ганопольський. - Іноді сидимо, спілкуємося, чуємо якийсь шум, ну, наприклад, машина заводиться. Здавалося б, дрібниця, а Саша згортається весь, відвертається, тільки сльози течуть. Лікарі кажуть, йому цей шум танки нагадує і як його товариші гинули під ними...
- Для багатьох учасників АТО нестерпним стає навіть похід в кіно або магазин, - пояснює Друзь. - Розіб'ється в кінотеатрі пляшка пива - солдат падає, автоматично відкочуючись в "безпечне місце". Лусне у дитини повітряна кулька - він жахається, закриваючи голову руками. Чоловік, який працював таксистом, відмовляється водити машину - дорожній трафік разом з гулом виносити не може.
За словами лікаря, подібні розлади спостерігалися в українців ще з часів Афганістану і отримали назву "афганського синдрому".
- Мій знайомий був в Афганістані десантником, має понад 100 стрибків з парашутом. Зовні виглядає абсолютно нормальним - сім'я, робота, машина, але є деякі нюанси. Наприклад, він боїться висоти. З тієї війни пройшло вже більше 20 років, а він досі боїться. Ще боїться замкнутого простору, з-за чого не може їздити в ліфті і метро. Спуск по ескалатору відразу викликає в нього хворобливі спогади, - розповідає Друзь.
КОМЕНТАР ФАХІВЦЯ
"Вони окремо, ми - окремо!"
За словами професора кафедри військової терапії Української військово-медичної академії Олега СИРОПЯТОВА, крім травм психіки в учасників АТО є ще одна проблема: вони відчувають себе не такими, як інші люди, і часто засуджують усіх, хто не воював.
- У таку ж ситуацію потрапили солдати, що повернулися з Афганістану, тільки у випадку з АТО є нюанс: операція проходить тільки в Донбасі, в інших регіонах життя не змінилася. І солдатам стає прикро. Виходить, він і його товариші пройшли пекло, тоді як "ці" ходили на роботу і розважалися, як і раніше, - говорить Сиропятов.
Професор прогнозує, що через це суспільство може розколотися на два табори - "ми" (воювали в зоні АТО) і "ці" (ті, хто на війні не був).
- Це нерозуміння і поділ я спостерігаю вже зараз. Наприклад, біля метро "Печерське", недалеко від військового госпіталю, завжди стоять люди, спілкуються, розважаються. Йдуть учасники АТО і з ненавистю дивляться на цивільних, а деякі навіть висловлюються. Ми їх запитали: в чому справа? А вони прямо кажуть: "Ми проливали кров, страждали, а для "цих" війни тут не існує". У цьому поділі закладено протистояння і агресія, які в майбутньому можуть створити нам великі проблеми, - вважає Сиропятов.
