Як любити Батьківщину? Чи можна навчити патріотизму та моральності?. Чи можна навчити любові до рідної країни

"Я не патріот, - старшокласник Герман з викликом дивиться на директора школи і продовжує: - Патріотизм - почуття, яке повинно виникати від захоплення Батьківщиною, цього не можна навчити..."

В цьому році Герман закінчить школу, а через пару років може отримати повістку. Експеримент з патріотичного виховання в київській школі №85 йде вже шостий рік. Але Герман - міцний горішок. Втім, директор Тетяна Федунова не здається.

Тема патріотичного виховання актуальна і для інших навчальних закладів. Ще в листопаді 2014 року директори шкіл отримали рекомендації Міносвіти про те, як краще організувати процес патріотичного виховання школярів. Педагоги побоюються, що їм зверху спустять щось на зразок методички з проведення курсу юних патріотів.

Навчити вчителя

У конференц-залі Академії педагогічних наук ніде яблуку впасти. Спізнілі метушаться, намагаючись знайти вільні місця. Раптом всі затихають - звучить гімн. "Душу й тіло ми поло-про-про-жим..." - співають присутні. Хтось вигукує: "Слава Україні!" Зал дружно відповідає: "Героям Слава!" Семінар з національно-патріотичного виховання почався.

Ведучий семінару - директор Інституту проблем виховання Іван Бех суворо попереджає:

- Спочатку доповіді, всі питання в кінці заходу.

У залі вчителі, директори шкіл, чиновники.

- Тут зібралися прихильники ідеї патріотичного виховання, - віце-президент академії Володимир Луговий схвально обводить поглядом присутніх. - Нам не потрібно доводити один одному його необхідність.

Доповідач майстерно поставив крапку в дискусії, в якій, схоже, не було шансу початися. Я сумую. З трибуни зачитують лист-вітання від якогось народного депутата. Стає зовсім нудно. Єдина розвага - вдумуватися у формулювання доповідачів. Трапляються кумедні:

- Прояви патріотизму зараз - це, на нашу думку, збіг індивідуально-психологічних, соціальних факторів, що вплинули на конкретну особистість. Наша ж мета - керований процес виховання патріотичної особистості, - говорить академік Бех.

Здригаюся і спостерігаю за реакцією аудиторії. Але, схоже, формулювання нікого не зачепило. Хтось механічно киває головою. Чи клює носом?

Як любити Батьківщину? Чи можна навчити патріотизму та моральності?. Чи можна навчити любові до рідної країни

Тетяна Федунова прагне прищепити учням не войовничий, а людяний патріотизм

По закінченні заходу зустрічаюся з Іваном Бехом в його кабінеті. Івану Дмитровичу 74 роки. На патріотизмі він, як кажуть, собаку з'їв. Останні 15 років Бех очолює Інститут проблем виховання. Над темою патріотичного виховання працював і при Вікторі Ющенку, добивавшемся визнання Голодомору, і за Дмитра Табачника, відродженням в школах піонерську "Зірницю". Зараз академік взявся за справу з новим ентузіазмом.

- Ідея вчити любові до Батьківщини не всім подобається... - несміливо починаю я.

Брови Івана Дмитровича злітають вгору.

- По-перше, не навчати, а виховувати, - виправляє він мене. - Виховувати потрібно все! Патріотизм теж. Особливо зараз, коли доводиться захищати зі зброєю в руках свою територію. Давайте спочатку скажу, що таке патріотизм.

- Уважно слухаю.

- Це особливі почуття, ставлення людини до свого народу, до держави, до Батьківщини як до рукотворного світу, створеного поколіннями. Причому патріотизм - не просто любов, це дія.

Стримую посмішку. Мимоволі згадується скабрезний жарт: "Любов це не просто так... Нею треба займатися". Між тим академік навчально продовжує:

- Моральна цінність, вона тільки тоді має цінність, коли людина надходить, керуючись нею. Це ви зрозуміли?

Киваю:

- Патріотизм - це любов. Любов - це дія.

Іван Дмитрович нахиляється вперед і строго дивиться з-під брів:

- Звичайно, почуття патріотизму може спалахнути спонтанно. Наприклад, у результаті сильного враження.

Я хапаюся за цю фразу. Думка видається цілком здоровою.

- Так, може, і не треба перетворювати патріотизм в зобов'язалівку зі шкільної програми?

- Ну яка об'язаловка?! - спалахує Іван Дмитрович. - Запам'ятайте, нав'язування і моральне виховання дитини - несумісні речі.

Ніхто ж не заперечує...

- Думаєте, вразити дитину легко? - повертається він до питання. - Спробуйте!

Покидаючи кабінет ученого, згадую прочитану в школі книгу "Чук і Гек": "Що таке щастя - це кожен розумів по-своєму. Але всі люди знали і розуміли, що треба чесно жити, багато трудитися, міцно любити і берегти цю величезну щасливу землю, що зветься Радянською країною".

Але повернімося до школи №85.

Школа патріотів

На перший погляд - звичайна школа. Хоча чим більше про неї дізнаєшся, тим цікавіше, які ж результати експерименту з патріотичного виховання.

"Патріотизм, як і моральність, не формується простими шаблонними методами"

Директор вирішила провести невеличку екскурсію, веде до шкільного музею. На ходу Тетяна Миколаївна пояснює:

- У нас мова викладання - російська. Паралельно ми стали школою з поглибленим вивченням англійської, з п'ятого - німецької. А так як дружимо з вірменською громадою, то у нас є і вірменська мова.

На лацкані її чорного піджака прилаштувалася брошка - синьо-жовта квітка. У школі навчаються діти 30 національностей і сотня переселенців зі східних областей України. Цей навчальний заклад показово у своєму розмаїтті. Питання в тому, чи можна цю різноманітність підвести під спільний знаменник.

- Форм виховання багато, - каже Тетяна Миколаївна. - Не потрібно винаходити велосипед. Потрібно вибрати свою. Візьмемо, наприклад, борщ. Кожна господиня готує його по-своєму. Це нормально, нехай тільки буде смачним. У нас програма з патріотичного виховання розписана з 1-го по 11-й клас. "Емоція - приклад - дія" - ось і вся формула. Але спочатку, звичайно, повинна бути поставлена ​​задача: до чого ми прагнемо.

- І до чого прагнете ви?

- Головне - це загальнолюдські цінності. Наше золоте правило: стався до людей так, як би ти хотів, щоб вони ставилися до тебе. Патріотизм - одна з людських цінностей. Він не повинен бути войовничим. Він повинен бути людяним.

Поки я над цим роздумувала, директор привела мене в хол. Його стіни суцільно обвішані чорно-білими фотографіями і повиті георгіївськими стрічками. Якось відразу розумієш, що георгіївські стрічки в даному випадку не розпізнавальний знак сепаратистів, а спадщина радянських часів. Це і є зразковий шкільний музей Великої Вітчизняної війни.

- Саме життя продовжує нашу експозицію, - Тетяна Миколаївна підходить до нового стенду - героїв Небесної сотні і воїнів АТО.

Звідси смугасті стрічки виглядають зовсім вже двозначно. Але педагог цього не помічає:

- Музей - відмінна форма виховання. У його роботі задіяні всі класи. Завдяки музею ми і розпочали експеримент.

З її розповіді дізнаюся, що в школі діє військово-патріотичний клуб "Пам'ять" (відразу зазначимо, це не філія однойменного російського суспільства). Минулого року члени клубу - старшокласники-активісти навіть їздили на святкування 30-річного ювілею поста №1 в Мінську (почесний караул школярів несе Вахту пам'яті біля Вічного вогню на місцевій площі Перемоги).

- Я вас познайомлю з нашими активістами, - обіцяє Тетяна Миколаївна.

Десять учнів у кабінеті директора швидко перетягують столи і стільці, щоб зручніше розміститися в кімнаті. Це волонтери, екскурсоводи, мери класів. Майже всі - члени клубу "Пам'ять".

- Чим вам цікавий клуб "Пам'ять"? - Задаю перше запитання.

Сімнадцятирічний Герман серйозно зчепив руки в замок.

- Хочу знати історію, щоб ніхто не зміг спотворити її. Щоб герої були героями. Щоб не говорили, що вони йшли воювати, тому що їх штовхали в спину заградотряди. Або про те, що 90% Червоної армії - штрафбат. Коли таке чуєш, потрібно розташовувати фактами і спростовувати.

- Дивись, у нього руки тремтять, - шепоче мені Тетяна Миколаївна.

Як любити Батьківщину? Чи можна навчити патріотизму та моральності?. Чи можна навчити любові до рідної країни

Герман і справді так розхвилювався, що я здивувалася.

- А що, по-твоєму, зараз відбувається в Україні?

- Нам намагаються донести стільки ідей - нібито ми воюємо за свою країну...

Я відзначила про себе це "нібито".

-... Воюємо за свою свободу або проти тих, хто намагається її відібрати. В такій величезній кількості гасел губишся. Зараз йде війна. Але хто її почав і навіщо - з цього приводу можна затіяти велику-велику суперечку, - говорить Герман.

Тетяна Миколаївна в курсі складного характеру молодої людини і поспішає втрутитися:

- Не секрет, що є територія України, унітарної держави, межі якої порушені. І я думаю, як виховати тих, хто буде розуміти, що таке цілісність держави. Тих, хто не посміє підняти гумову палицю проти дитини або направити автомат на мирну людину і хто буде знати, що потрібно захищати свою Батьківщину.

- Можна сказати? - Екскурсовод по історії сорок третього авіаполку, дев'ятикласник Валера червоніє. - Нас повинні виховувати мирними, але хоробрими. Так, щоб у разі загрози ми вміли б захищати Батьківщину. Добро, воно з кулаками повинно бути. Ось чому Радянський Союз переміг? Тому що народ був хоробрий.

- І згуртований, - підхоплює кучерява Олександра з одинадцятого класу.

Георгіївські стрічки, Червона армія, Радянський Союз. Розмова так чи інакше повертається до найскладнішого і суперечливого періоду української історії - Великій Вітчизняній війні.

- А ще треба знати, за що воюєш. А не так, як у наш час: беруть людей, які нічого не розуміють, і відправляють на війну, - додає Ангеліна, на вигляд років тринадцяти.

Приїхали. Мені здається, я чую голоси батьків дівчинки. Питаю підлітків прямо:

- Якщо людині приходить повістка, чи повинна вона йти у військкомат, а потім на війну?

- Якщо він хоче, щоб був мир, якщо він знає, що воює за Україну, то він піде. Але якщо не піде, не потрібно його все життя ображати, - пояснює Ангеліна.

Розуміючи, що розмова заходить "не в той степ", директор питає хлопців:

- Чи відчуваєте ви себе патріотами?

Діти відповідають ствердно. Деякі відмовчуються.

- Чи можна навчити любити Батьківщину? - Запитую у хлопців.

- Ні, людина сама повинна прийти до цього, - Олександра відповідає першій.

Бесіду порушує заява Германа про те, що він не патріот.

- Для мене важливі сім'я і друзі, - Герман долонею рубає повітря, неначе намагається відрізати від себе все інше.

- Я спокійно помру, якщо буду знати, що ви захистите сім'ю і друзів, - парирує директор.

- Але в такому випадку моїй родині загрожує моя країна! - Різко говорить Герман. - У нас змінилася влада, а нічого не змінилося.

На секунду в кабінеті повисає тиша.

- Моя мама - росіянка. І вона зараз потрапляє у невигідне становище. За що мені пишатися моєю країною, якщо вона ставить під сумнів мою маму? - Несподівано перериває мовчання Олександра.

Тетяна Миколаївна дивується:

- Хто тобі таке сказав?

У кабінеті піднімається шум:

- А на Майдані кричали: "Хто не скаче, той москаль!"

- Хтось кричав, хтось ні. Це від культури людини залежить, - намагається пояснити директор.

- Я вважаю, що ви у мене молодці: думаєте, аналізуєте і відкрито говорите, - примирливим тоном вона завершує бесіду.

Поки діти розставляють меблі по місцях, я подумки співчуваю Тетяні Миколаївні.

Завдання "зварити смачний борщ" при такій кількості інгредієнтів виглядає вже дуже складною.

Цілий Пласт

Офіс реанімаційному пакету реформ. Переді мною Ярослав Юрчишин - експерт РПР і головний пластун України.

- Я розумію, чому виникла ідея відродити патріотичне виховання в школах, - міркує він. - Держава хоче скористатися моментом. Адже що таке патріотизм? Це гордість за свою країну. Але пишатися можна тільки тим, чим ти задоволений. В Україні ж виник патріотизм на протиставленні - у нас є зовнішній ворог. Він зникне, і ми повернемося в ту ж державу, якою постійно незадоволені.

Ярослав впевнений, що виховання патріотизму, набагато легше вдається громадським організаціям:

- У школі намагаються виліпити середнього учня. Але не може бути середнього учня, як і пересічного громадянина. Патріотизм, як і моральність, не формується простими шаблонними методами. З душею так не можна.

- І все ж, чому із завданням патріотичного виховання громадські організації справляються краще?

- Тому що свобода вибору: тобі подобається, ти робиш, не подобається - не робиш. У положенні Пласту сказано, що ми не виховуємо, ми сприяємо самовиховання. Наша мета - розвивати колективну віру в Україну, в те, що це класна держава, складне для життя, але з серйозною історією, кращим майбутнім. А майбутнє залежить від кожного з нас.

Що з цього виходить, я побачила в тісній кімнатці богословської академії при Михайлівському соборі, де київські пластуни збираються на заняття. Сьогодні тут метушаться хлопчаки 10-12 років. По периметру кімнати санки. Попереду катання на Володимирській гірці. Діти в передчутті. Але спочатку на моє прохання ми поговоримо про патріотизм.

Хлопці перевдягаються у форму зеленого кольору. Сорочки, краватки. На рукавах нашивки із зображенням шаблезубого тигра

- Направо, рівняйся! - Командує невеликим загоном Іван.

- До молитви.

Хлопчаки починають співати "Отче наш". У статуті пластунів перший пункт - вірність Богові та Україні

Як любити Батьківщину? Чи можна навчити патріотизму та моральності?. Чи можна навчити любові до рідної країни

Далі - гімн Пласту.

- Хто такі патріоти? - Запитую, коли всі розсілися, утворивши коло.

- Коли людина, перебуваючи за кордоном, чує рідну мову, і його переповнює почуття гордості за свою країну, - міркує Іван, закинувши ногу на ногу.

- Хто ще може сказати щось по суті? - В бесіду втручається Роман, найстарший за рангом пластун в цій кімнаті.

- Дядя Діма зараз скаже, - вимовляє чийсь голос.

Хлопчик Діма з лихо зачесане набік чубчиком піднімається з місця:

- Патріотизм - це коли ти не просто носиш синьо-жовті стрічки і кричиш "Слава Україні!"...

- І не тролі антімайдановцев, - підказує хтось.

- Ні, це якраз патріотизм, - усміхається дядько Діма. - Я так і роблю.

У кімнаті знову регіт. Я теж не можу стримати сміх. Дядя Діма продовжує:

- Патріотизм - це коли ти готовий пожертвувати власним життям за країну. Коли розумієш, що сам повинен міняти щось в країні на краще. У всьому треба починати з себе.

- А які події в історії України самі героїчні? - Цікавлюся я.

- Майдан, Крути, Холодний Яр, - долинає з усіх боків.

- Чому?

Знову піднімає руку балакучий Діма:

- Наприклад, Холодний Яр. Коли окупували всю Україну, був маленький куточок землі на Черкащині, Холодноярська республіка, яку ніяк не могли завоювати. У них було гасло: "Воля України або смерть". Кілька сіл оборонялися від більшовиків!

- Знаємо, знаємо, - закричали хором хлопці.

"Наше золоте правило: стався до людей так, як би ти хотів, щоб вони ставилися до тебе"

Роман міняє тему:

- Ми зіткнулися з русифікацією. Але зараз мовної проблеми немає: і російськомовний, і україномовний громадянин може бути патріотом. Головне, щоб людина відчувала себе не просто індивідуумом з біологічними потребами, а членом суспільства і приносив користь.

- А чи може патріотизм бути небезпечним? - Запитую у пластунів.

- Він небезпечний, коли перетворюється на фанатизм.

- Я ходжу на курси англійської мови, і у нас є хлопчик дуже проросійських поглядів. Так от, я його не бив, - вставляє Іван.

- Геніально Іване, ти прокачав патріотизм до найвищого лівіла, - Роман посміхається. - Патріотизм - особиста позиція кожного. Не можна впадати в крайнощі. Ми віримо в Бога, ми знаємо, що всі люди рівні перед Богом. Ми знаємо, що ми - українці. Є українська держава, сотні років боролася за незалежність. Чужого нам не треба.

Пластуни притихли. Роман задоволений зробленим ефектом.

- А тепер по санок! - Весело командує він.

- Урааа! - Діти зі сміхом підхоплюються зі стільців, забувши про все на світі.