Перед бесідою зізнається, що тільки нещодавно почала нормально згадувати пережите, емоції вщухли, а тому готова розповісти свою історію з початку і до нинішнього дня.
Надія - з Луганської області. Спершу вона з неповнолітньою дочкою виїхала до Бердянська, планувала там попрацювати два-три місяці, допоки ситуація не стабілізується, і повернутись додому. У результаті опинилась у Варшаві.
"Ситуація тоді змінилась так швидко, що ми навіть не могли зрозуміти, що відбувається. З часом я усвідомила, що нам немає куди повертатись: жити на окупованій території я не хотіла, адже завжди мала проукраїнські погляди і позицію, - говорить жінка. – Ми рушили до Львівської області, де прожили у санаторії 20 днів, а потім наважились перетнути кордон з Польщею".
Перша спроба була невдала, польський прикордонник настрахав жінку розповідями про табори для біженців, де багато чеченців і жахливі побутові умови.
Надія з дочкою повернулась до Львова, а через півтора місяці, не знайшовши роботи і коли закінчились гроші, повторила спробу.
"Як і всі біженці, ми опинились спершу у розподільчому таборі, а потім нас перевели до іншого - Безволя. Кілька місяців ми жили там. Словами не описати те, що відчувала і що довелось пережити, - пригадує жінка. - Це жах! Ніколи не забуду зверхній погляд поляка–працівника табору, коли той бачив, як наші здорові чоловіки, які повтікали з Луганської та Донецької областей, заходили у їдальню та насмішливо коментували обід чи вечерю ".
Згодом Надія перейшла "на приват" – самостійне проживання. На себе і доньку вона щомісяця отримує 1200 злотих соціальної допомоги, права на працю не має, адже отримала відмову від польської влади на отримання статусу біженки.
"Я писала листа на ім'я президента Польщі Броніслава Коморовського та прем'єр-міністра Еви Копач. Пояснювала ситуацію, просила підтримки та сприяння, але отримала формальні відповіді, які не просувають мою справу вперед", - нарікає жінка.
Надія подала на апеляцію і сподівається хоч якось легалізуватись у Польщі, адже їй разом з донькою навіть немає куди повертатись.
Таких, як Надія, у Польщі багато. За останні півтора роки до країни прибуло понад 3000 українців. Ева Пєхота, прес-секретар Управління зі справ іноземців у Варшаві, говорить, що така кількість біженців з України – вперше в історії Польщі.
"Лише з початку цього року ми отримали понад 900 заяв, а в одній заяві може бути вписана ціла родина. Минулого року таких заявми отримали 2318. Статус біженця не отримав ніхто", - додає вона.
В управлінні зі справ іноземців пояснюють, чому вони неохоче видають українцям такі документи. "Справа у тому, що окупована лише частина України, а на більшості території жити цілком безпечно. Окрім цього ми бачимо, що українська влада намагається всіляко допомогти переселенцям, відтак наші можливості у наданні статусу біженця істотно зменшуються", - коментує відмови пані Ева.
Українці ж, які покинули окуповані території, вважають інакше. Наприклад, донеччанка Ірина наголошує, що Україна має перейняти досвід Польщі у питаннях соціального забезпечення та захисту тих, хто у результаті війни на Донбасі залишився без роботи та житла.
"За ці кошти, що ми отримуємо тут, можна жити. А в Україні видають 400 гривень, і ті отримати дуже складно. Це гроші? Це не гроші. Як можна винайняти житло, купити продукти, жити за таку допомогу? Я ж не кажу, що ми маємо отримувати соціальні виплати і сидіти склавши руки – ні. Я готова працювати, але де та робота в Україні, коли вся західна Україна, яку називають безпечною для життя, на заробітках тут – у Польщі – прибирає та виносить нічники", - гнівається жінка.
Чимало українців зізнаються, що після відмов вони будуть подавати апеляції, а далі знову повторно подавати необхідний пакет документів для отримання статусу біженця.
Законодавство Польщі це дозволяє, а допоки тривають усі бюрократичні процедури, вони продовжують отримувати соціальну допомогу. Повертатись додому вони не хочуть, а багато кому з них вже й повертатись нікуди.
