Тепер же ж в умовах війни така модернізація взагалі стала неможливою.
"Днями Міноборони оприлюднило інфографіку порівняння кількості озброєнь в АТО в серпні 2014 і в серпні 2015. У наявності збільшення кількості одиниць бронетехніки, артилерійських і реактивних систем, навіть літаків, але одна позиція залишилася на колишньому рівні - це кількість вертольотів." Про це пише у блозі експерт у сфері розвитку ВПК України Максим Глущенко.
На жаль, передумов для появи не тільки в зоні АТО, але і в цілому в збройних силах нових гвинтокрилих машин поки немає, хоча ЗСУ вже давним-давно повинні були отримати модернізовані МІ-24 по спільній з французами програмою Helicopter. Але проект, що стартував ще 8 років тому, в черговий раз згорнутий, а може бути і зовсім забутий, хоча на нього витрачено сотні мільйонів гривень.
Україна не виробляє ударні вертольоти, але Україна їх модернізує. І в оновленні бойових Мі-24 ми тримали планку високо. Школа авіаремонту в нашій країні була на голову вище, ніж рівень подібних фахівців в тій же РФ. Але без Росії повноцінний капітальний ремонт і, відповідно, модернізація були неможливі.
Перше - це лопаті несучого і рульового гвинтів. Їх виробляють у Росії, і ще в роки "дружби і співробітництва" вони завжди були елементом шантажу та обмеження на зовнішніх ринках замовлень для України на капітальний ремонт вертольотів.
Мої пропозиції почати спільне виробництво з Південноафриканської компанією Paramount в 2012 році були прийняті в багнети. Формальна причина - висока ціна. Але вартість російських лопатей росла в геометричній прогресії, а тепер ми взагалі не можемо їх купити.
І це лише один із прикладів того, що відбувається в нашій оборонці, коли через формалізму або відсутності сучасного менеджерського підходу в результаті страждає галузь.
Друге хворе місце модернізації вертольотів - редуктори. Ми втратили стратегічно важливе підприємство - Луганський авіаремонтний завод. Але частково дефіцит цих комплектуючих можливо закрити потужностями вітчизняної Мотор-Січ.
Питання "відсталості" ще радянських Мі-24 від сучасних потреб армійської авіації був поставлений ще на початку 2000-х. Потрібен був вертоліт з поліпшеними льотними характеристиками, який може воювати вночі, оснащений сучасним керованим озброєнням і з більш довгим "життєвим циклом".
Підвищити ефективність існуючих машин повинна була нова програма модернізації вертольотів Мі-24. Вона стартувала ще в 2007 р, коли Міноборони уклало договір ДП Авіакон на виконання дослідно-конструкторських робіт Helicopter.
Роботу по модернізації Мі-24 Авіакон проводив у кооперації з підприємствами Мотор Січ, Луч, Арсенал, Ізюмський приладобудівний завод, київською компанією Адрон, французькою фірмою Sagem DS Пакет нового французького обладнання повинен був дати можливість виконувати поставлені завдання в будь-який час доби, збільшити дальність розпізнавання цілі, використовувати вітчизняні керовані ракети Бар'єр-В і т.д.
Вже до кінця 2008 року Міноборони розраховувало отримати дослідний зразок, а в 2009 прийняти модернізовані машини на озброєння. На реалізацію програми МО перерахувало $ 17500000, близько десяти з яких - французькому партнеру.
Але в 2009 р виникла спочатку технічна, потім фінансова проблема між основними виконавцями проекту Helicopter - ДП Авіакон і компанією Sagem DS, поступово яка переросла у політичну напруженість. Перші звинувачували других у неякісній роботі, а ті, у свою чергу, в несвоєчасній оплаті.
Посипалися взаємні звинувачення, хоча фактична проблема була в неузгодженості дій підприємств, які були задіяні в програмі, і координувати роботу яких повинен був Авіакон. А замість того, щоб вирішувати виниклі проблеми, звиклі працювати "по-старинці" функціонери, тільки далі заганяли ситуацію в глухий кут. А французи не переставали дивуватися непрофесіоналізму українських "менеджерів".
До 2010-го МО так і не отримало дослідний зразок, назрівала загроза виплати неустойки французькій стороні за розрив контракту, який ініціював той же Авіакон. Хоча на той момент реально вагомих юридичних підстав для виграшу спору з компанією Sagem в судовому порядку в української сторони не було.
Авіакон погрожували штрафні санкції на € 65 млн! А це був би відчутний удар не тільки по фінансовому становищу заводу, але і в цілому по репутації України. Назрівав міжнародний скандал.
До 2012-го році проект фактично застопорився. Реанімував його вже я, будучи директором Авіакону: маса зустрічей з партнерами, пошук компромісів і нових рішень. Тоді з великими труднощами вдалося зняти цілий ряд проблемних питань, реструктуризувати графік, забезпечити платежі і фактично перезапустити програму.
Ми провели успішні льотні випробування, перший етап програми був прийнятий. Все вже було готове для установки додаткових елементів, але знову почалися перебої з фінансуванням, а після мого відходу з посади заступника генерального директора Укроборонпрому, вертолітний програма взагалі пішла з пріоритетних тем.
На сьогоднішній день програма фактично заморожена, що викликає як мінімум здивування, враховуючи те, що на неї вже витрачено величезні кошти, і в сьогоднішній ситуації, потреба ЗСУ в модернізованих вертольотах ні в кого не викликає сумнівів.
Крім того, в сучасних військових доктринах, ударної авіації приділяється величезне значення. У Укроборонпромі ж побутує думка, що на сьогодні у вертольотах гострої необхідності немає, з чим напевно навряд чи погодиться Генеральний штаб. Та й як би не було пізно, коли така необхідність виникне.
Звичайно перешкод для початку будь-якої складної роботи безліч, і завжди можна знайти причини і відмовки. Але хтось вірить у те, що найближчим часом знайдуться кошти на покупку, наприклад, десятка американських новеньких Апачів, кожен з яких тягне на $ 50 млн?
Чи все-таки, маючи таку промислову базу, варто подумати про спільну модернізацію або навіть виробництві вертольотів? Для мене відповіді очевидні.
Розробка власних гвинтокрилих машин - довга і дуже дорога історія, державні програми - теж, враховуючи гіркий досвід, шлях в нікуди. А кооперація з іноземними виробниками дасть нам швидкий доступ до необхідних технологій та дозволить отримати сучасні машини. Нехай неповністю українські, але зібрані українцями для українських Збройних сил.
Потрібно тільки зробити перший крок - створити умови для приходу інвестицій в оборонку. А це, насамперед, зрозумілі для всіх правила гри і гарантії. Україна цікава західним компаніям і вони чекають. Їм потрібна прибуток, а нам - сильна країна.
