На минулому тижні з управління Національного банку України по Києву і Київській області (у народі більше відома як «будинок з годинником на Контрактовій площі») звільнилося відразу 32 співробітника середнього і вищого начальницького складу.
Причина – незгода з поточною політикою НБУ як регулятора ринку небажання ставати співучасниками повного знищення банківської системи країни. Невідомо, чи послідують їх прикладу інші. Але точно зрозуміло, що довго приховувати зловживання на Інститутській не вийде.
Невдоволення банкірів діями Національного банку і особисто Валерії Гонтарєвої наростало досить давно. Але от щоб точка кипіння була досягнута всередині самої структури регулятора банківського ринку – такого навряд чи очікували, мабуть, навіть найсміливіші скептики. За інформацією від самих співробітників, які днями покинули «управління на Подолі», останньою краплею для них став злив в ЗМІ чергового свідоцтва зневажливого ставлення НБУ до «підопічним» – переліку «кластерів» банків 3-ї та 4-ї категорії.
«Багато голів правління, банки яких потрапили в не найкращі «кластери», резонно оцінили це як грубий і товстий натяк на необхідність занести в Нацбанк валізу «аргументів». І через наше управління почали з'ясовувати, про які суми може йти мова, щоб знати, до чого готуватися. Природно, ми такою інформацією не володіємо, але саме відчуття того, що тебе брудно використовують – вже призводить до втрати всякого бажання далі мати до цього хоч якесь відношення», – говорить один зі звільнених.
Оскільки «кластеризація» – не єдиний «ефективний хід» Національного банку та Валерії Гонтарєвої, ми вирішили згадати «краще», за що сьогодні банкіри тихо проклинають Валерію Олексіївну та її колег.
1. Безсистемне виведення з ринку банків
За трохи більше року «активної» роботи Національного банку під керівництвом Валерії Гонтарєвої на ринку, його покинуло близько 70 фінансових установ. Аналогів такої чистки немає і не було ні в одній країні світу. Гаразд, якщо б у «генерального прибирання» були чіткі і зрозумілі критерії: рівень збитків, незаконні операції, пов'язані кредити, виведення грошей в офшори. Але в реальності під одну гребінку потрапили відверті «пральні» для брудних грошей, так і цілком ринкові, діючі фінансові установи, де кредитувався бізнес і зберігали заощадження сотні тисяч українців. «Прикриттям» для такого безрозбірного розгону стали якісь ніким не бачені вимоги Міжнародного валютного фонду про скорочення кількості банків до 50. Оскільки в самому МВФ, ні в Нацбанку знайти письмові підтвердження такого роду вимог дуже проблематично, в хід йдуть абсолютно безглузді звинувачення в ІТ-махінації, то проблеми зі звітністю.
Також Нацбанк не дає потенційним інвесторам викупити проблемні банки, тим самим позбавивши бюджет – а це означає, що всіх платників податків – покривати збитки цих банків, завдані їх колишніми власниками. Адже ні для кого не секрет, що Фонд гарантування вкладів накачується грошима саме завдяки емісії від Нацбанку, який «викуповує» цільові облігації уряду. Потім ці гроші йдуть на ринок і тиснуть на курс валюти, так і на споживчі ціни, розкручуючи і без того немаленьку інфляцію до небес. Мінімум чверть з ліквідованих установ можна було б або продати інвесторам, або націоналізувати.
Яскравий приклад – «Дельта банк». Для його порятунку була необхідна порівняно невелика сума в 15 млрд. грн., що дозволило б зберегти близько 65 млрд. грн. активів і заощадження близько 1 млн. вкладників. Однак коли стало зрозуміло, що Нацбанк не збирається залишати в живих банк, реально в щоденному режимі генерує грошові потоки, активи, природно, стали «спливати». Все, що сьогодні залишилося, – це столи і стільці. Хоча тільки на коррахунку «Дельти» на момент ліквідації було близько 3 млрд. грн.
Проте все стає на місця, якщо подивитися на ситуацію під іншим кутом: Національний банк перестав бути регулятором, він розглядає банки та їх засновників виключно як клієнтів, які платять гроші за «недогляд» звітності, за «невизнання» схемності або кептивності, рефінансування, відстрочку введення куратора. Неплатоспроможних і незговірливих просто викидають на вулицю. Просто бізнес, нічого особистого.
2. Кінцеві бенефіціари
Якщо коротко охарактеризувати ставлення банкірів до цієї ініціативи Нацбанку, то воно звучить так: «Ми не проти, щоб НБУ знав кінцевих власників, ми проти того, щоб ця інформація була максимально публічною». Опитування у багатьох цивілізованих країнах показують, що кінцевого споживача не обов'язково знати, хто стоїть за банком – йому досить того, що це конфіденційно знає регулятор ринку і – виконуючи свої прямі функції! – контролює, щоб реальний власник не перетворював його в банкрута.
Що ж вийшло в Україні? У країні, яка займає 12-е місце в світі за рівнем терористичних загроз, на загальний огляд виставляються власники банківського бізнесу, як ніби закликаючи зловмисників до шантажу і беззаконню. Якщо мова йде про міжнародних банківських групах або олігархічних кланах, природно, демонстрація власності логічна. Однак, коли розмова заходить про приватних українських інвестиціях, яких більшість, наприклад, в банках 3-4 групи, то тут головним має бути принцип «не нашкодь».
Але замість цього Нацбанк ще й класифікує банки за ступенем прозорості структури. І знову вибірковий підхід. Наприклад, у банку «Кліринговий дім» прямими бенефіціарами є сестра Сергія Льовочкіна і бізнес-партнер Дмитра Фірташа. Але при цьому НБУ – згідно одному з злитих в ЗМІ переліків проблемних банків – вважає таку структуру «непрозорою». У той же час у банку «Михайлівський», згідно офіційної звітності, в бенефіціарів все ще значиться юрособа. Але до нього НБУ претензій не має.
Підбір критеріїв розподілу по кластерах взагалі таємниця, покрита мороком. Створюється враження, що працівники НБУ розподіляли банки методом «наукового тику», запровадивши по суті «суб'єктивне право» по відношенню до питання прозорості структури. Від чого ж залежить такий суб'єктивізм? Від настрою чиновника з ранку, або від суми хабара, яку заплатив власник банківського бізнесу, щоб (не) опинитися в тому чи іншому списку? А що робити тому, хто не заплатив? За великим рахунком, Нацбанк змушує таких власників закривати бізнес.
І це замість того, щоб виступити дійсно регулятором, запропонувати, наприклад, банкам 4 групи конкретний механізм, що дозволяє їм об'єднати свої потужності в 1-2 установах, де б міг успішно працювати один на всіх куратор НБУ. Це теж було виконання вимоги МВФ щодо зменшення кількості банків. З тією лише різницею, що не розвалили би ринок. А так сьогодні складається враження, що його розчищають під іноземців.
У комплексі з цим має йти питання амністії капіталів для тих, хто сьогодні боїться показуватися з-під корчі: їх потрібно стимулювати показати реальних власників, а не «глушити» ідею запису в щоденник.
3. Відсутність системного вирішення правових проблем банків
Згідно Конституції, Національний банк – регулятор банківського ринку, який відповідає за монетарну політику і курсову стабільність. Простіше кажучи, Нацбанк повинен створювати умови для сталого економічного зростання країни: дешеві кредити, низька інфляція, мінімальні коливання курсу гривні, захист прав кредиторів, можливість гарантованого отримання застави з неплатоспроможного клієнта і т. д. Але в Україні НБУ – це по суті, каральний меч.
Регулятор повинен постійно перебувати в діалозі з учасниками ринку. Проте зустрічі з главою Нацбанку – це винятковий монолог про «треба» і «треба». Навіть на нарадах великий 40-ки – найбільших банків країни – слово практично ніхто не отримує. Добитися особистої аудієнції, щоб хоча б з'ясувати причини пильної уваги НБУ до свого банку, не може не тільки голова правління, але і акціонер. При цьому при Нацбанку – як у кращих корупційних лавочках країни – діє цілий цех посередників, які пропонують організувати таку зустріч за десятки тисяч доларів. І то без гарантії якогось конструктивного діалогу. Це феєричний рівень прозорості, який лише стимулює корупцію.
Сигнали про необхідність того чи іншого банку «навідатися в бухгалтерію» НБУ зате активно зливаються в ЗМІ. Постійний злив інформації – моментально піднімає нову хвилю паніки, що ніяк не стимулює приплив депозитів у банки. А адже українські громадяни сьогодні – головний інвестор для банкірів, а значить – і української економіки.
Оскільки риба гниє з голови, то рано чи пізно навички «брати на лапу» поширюються і на місцевих чиновників вертикалі Нацбанку. Вони за останні півроку відкрили для себе широку і глибоку тему торгівлі банківською таємницею. За оперативними зведеннями навіть проходили дані про розкриття державної таємниці. Але, по всій видимості, у керівництві НБУ, це вже давно нікого не бентежить. І тим більше не бентежить те, що такі неконтрольовані сливи можуть завдати ринку в цілому непоправної шкоди.
4. Торгівля золотом, махінації з ОВДП, торгівля майном ліквідованих банків
В кінці 2014 року Нацбанк продав близько 14 тонн золота із запасів, аргументуючи це глобальним зниженням вартості золота, а також необхідністю переформатувати структуру золотовалютних запасів. Неофіційно банкіри відзначають, що продаж всього золота, «нажитого за час «злочинної влади», була потрібна, щоб задовольнити заявки потрібних імпортерів на покупку валюти по фіктивному на той момент курсом в 12-13 грн./ долар (на ринку ціна коливалася в межах 18-19 грн.). Природно, не безкоштовно. Офіційно про те, скільки було виручено, скільки витрачено – ніхто не повідомляв. Але навряд чи з точки зору принципів державного управління можна назвати ефективним менеджера, який позбавляє підприємство (у нашому випадку – країну) реальної подушки безпеки в розпал кризи.
Друга велика схема, за якою можуть стояти чиновники з НБУ – це вимивання грошей держбюджету через фіктивну оцінку ОВДП. У схемі активно задіяні держбанки, які несуть збитки через банальну змову з регулятором. А надприбутки отримують наближені до Гонтарєвої учасники фондового ринку, наприклад, ICU.
І останнє – це зловживання з майном ліквідованих банків. Фонд гарантування з подачі Нацбанку оцінює «столи-стільці» в 4% від номіналу незважаючи на те, що за фактом у банку ще є гроші для виплат. За фактом такі лоти не стають надбанням широкої громадськості, а «розігруються» за сценарієм з Інститутської. Природно, якщо мова не йде про дочірніх компаніях, за вирішення питання необхідно перерахувати чималу суму, говорять про 1$ млн. за доступ до більш дрібних «торгів».
А де ж реформи? А де ж стабілізація ринку? Їх немає. НБУ – це лише каральний меч, а не помічник, товариш і брат. Якщо ситуація не зміниться, позови про визнання неправомірними введення тимчасової адміністрації, будуть з'являтися регулярно. А паніка на ринку – сіятися з кожним разом все простіше і простіше.
