Петро Порошенко сказав, що якщо Рада не проголосує за зміни до Конституції, то ми залишимося наодинці з Росією, яка може розпочати повноцінну війну з Україною, Захід зніме санкції і тоді нас чекає сумний кінець.
Це твердження носить маніпулятивний характер і ось чому, пише Главком.
По-перше, незрозуміло як Захід зніме санкції, якщо Росія почне широкомасштабну війну з Україною. Якщо Захід буде знімати санкції в той момент, коли загарбницькі орди будуть топтати нашу священну землю, то це буде означати одне — що Захід вже домовився з Путіним з приводу України.
І в цій ситуації нам можна сміливо нехтувати думкою Заходу, як Ізраїль ігнорував думку США в 1948 році, які радили припинити війну з арабами.
Однак, якщо Захід буде не в змові з Росією по розділу України, то ескалація викличе нову хвилю санкцій, аж до нафтового ембарго Росії. Від якого, до речі, більш всього виграють американці, які зароблять масу бонусів. А якщо паралельно зчепляться саудити з Іраном, то Вашингтон отримає джек-пот від цієї ситуації і зможе зняти вершки.
По-друге, якщо Росія не починає ескалацію після того як Україна провалює зміни в Конституцію, а Захід у відповідь знімає санкції Росії, то нічого страшного не станеться. Адже реалізація Мінських угод і так призвела б до скасування більшої частини санкцій щодо Росії. Про що позавчора говорив Джон Керрі. Росія укладала Мінські угоди, щоб мінімізувати свої витрати, передусім від санкцій, тому дивно коли нам кажуть, що ми повинні реалізувати Мінськ-2, щоб зберегти санкції Росії. Ми повинні розуміти, що мета нашої зовнішньої політики полягає не в тому, щоб завдати Росії максимальний шкоди, а в тому, щоб максимально ефективно захищати наші національні інтереси.
На даному етапі ключовим пріоритетом для нас є збереження України хоча б де-факто існуючих територіальних кордонах, щоб провести повноцінні зміни в державі і знайти міцну стійкість до зовнішніх і внутрішніх ризиків. Таким чином, життєздатність України, а не формальне повернення окупованих територій і Криму, є головним пріоритетом сьогодні. Тому що сьогодні повернення Донбасу знизить, а не підвищить життєздатність України, оскільки не тільки заблокує на довгі роки які-небудь серйозні зміни, але й створює передумови для розвалу держави у формі параду «широких автономій» в найближчій перспективі.
По-третє, протягом минулого року Петро Олексійович неодноразово заявляв про істотний прогрес в модернізації армії, яка стала чи не найпотужнішою в Європі. Однак панічна риторика з приводу того, що Україна не зможе встояти перед Росією в разі вторгнення останньої, ставить під питання успішні перетворення ЗСУ, наскільки глибокі і реальні вони насправді.
В четверте, Марчук учора чітко сказав, що Штайнмайер і Ко «забули», що у Мінських угодах є 10 пунктів, які Росія «забуває» реалізувати. Тому з боку України цілком справедливо вимагати виконання цих пунктів, а не змінювати Конституцію, щоб Кремль допомогою виборів закріпив гнійник ЛНР-ДНР. Очевидно, що Україна може піти на таку авантюру тільки в тому випадку, якщо ФРН особистим прикладом надихає нас і дасть широку автономію мусульманам в Кельні і Гамбурзі. Враховуючи, що Марчук представляє Україну в Контактній групі в Мінську, дивно, що Порошенко каже прямо протилежні речі. Або, навпаки.
Тому заяви Порошенка виглядають непереконливо. Одна справа, якщо він говорить це тому, що повинен говорити. Не може ж він публічно відкрито сказати Заходу, що реалізація Мінська-2 у такій формі вб'є Україну. Це поставить під удар Меркель і Олланда, які самі не в кращій формі.
Однак, якщо Порошенко серйозно вважає, що безвідповідальними силами є ті, хто виступають проти реалізації Мінська-2 і ці сили, мовляв, провокують ситуацію, коли Україна залишиться один на один зі своїми проблемами, то залишається нагадати Петру Олексійовичу, що його влада спочиває на легітимність в очах народу та еліт. Вона стає все більш сумнівною. Реалізація Мінська-2 призведе до того, що сам Порошенко залишиться один на один з розлюченим народом. Ні Штайнмайер, ні Меркель не будуть рятувати того, хто не має внутрішньої легітимності. Фіаско Януковича-яскраве тому свідчення. Є й інший, не менш повчальний приклад — історія гетьмана Павла Скоропадського, від якого в листопаді 1918 відвернулися всі, і йому довелося бігти до Німеччини, щоб до кінця життя згадувати про те, «як могло б бути, якби». Петро Олексійович в кроці від такої ж сумної історії.
