Майдан програв. Як не гірко це усвідомлювати, але така об'єктивна історична реальність, яку треба прийняти, щоб зробити правильні висновки, і продовжити боротьбу.
Майдан спочатку був приречений на поразку, тому що у нього не було цілей, принципів, і лідерів. Майдан був поривом, протестом світлих людей, які не бажають жити під владою малограмотної, чванливої, патологічно жадібної людини; і в цьому він досяг результату – головного самодура прогнали, але інші деспоти, кріпосники, олігархи, і самі правила гри збереглися.
В дні Майдану, і відразу після втечі Віктора Федоровича здавалося, що як раніше вже бути не може. Але життя стало навіть гірше, цинічніше, підліше. Ідеалами Майдану стали називати нахабне злодійство, неприкрите лицемірство і нескінченну зраду, якою заражена так звана «еліта».
Ці люди, які сьогодні перебувають при владі або в опозиції, не були і не могли бути лідерами Майдану; вони ніколи не були носіями його ідей. Тому що у Майдану не було справжніх лідерів, не існувало ідеології протесту, не було чіткого плану захоплення влади, як і плану подальшого життєустрою.
Янукович втік, і на його місце тут же сіли інші януковичі - псевдопатріоти, псевдо революціонери і псевдодемократи. Ці досить недалекі люди, користолюбці і пристосуванці, з перших днів перебування у влади стали рити собі ту ж яму, в яку потрапив їх попередник.
Вони настільки безстрашно і нещадно, як ніби в період пізнього Середньовіччя. І так само, як у середньовіччі, кінець кар'єри корупціонера на пласі представляється цілком прийнятним - для науки та залякування. Інакше, здається, їх не зупинити.
Декілька тисяч або десятків тисяч чиновників, прокурорів, суддів в Україні займаються тільки тим, що самозабутньо грабують країну особисто, або покривають і відмазують тих, хто грабує. Ці паразити руйнують найважливіше в людині почуття власної гідності, віру в свої сили, і віру в справедливість. Без усунення паразитів від влади, без ліквідації самого класу корупціонерів, без змін встановлених ще Кучмою правил гри, життя не зміниться.
Третій Майдан не допоможе. Не так вже важко, але зовсім недостатньо підняти людей на протест, усунути нинішніх від влади, і при цьому не підіграти Кремлю, і не розвалити країну. Але цього недостатньо. На місце Порошенко прийде наступний «лідер», в парламенті сядуть нові-старі обличчя, але система не зміниться.
Система, "лідери" і ключові особи якої вибираються з однієї і тієї ж колоди постсовкової злодійський «еліти», не може змінитися, скільки карти не тасувати. Апологетом жорстких, швидких, і вкрай необхідних змін може бути тільки незамарена системою людина, не пов'язана зобов'язаннями, компроматом і круговою порукою з корумпованою чиновницької клікою.
Очевидно, що ми йдемо до диктатури. Якщо президенту вдасться остаточно підім'яти під себе всі гілки влади, то за фактом буде встановлена чиновницька диктатура білоруського або казахського зразка, спрямована на збереження існуючого статус-кво, шляхом максимальної централізації влади в руках закритої, і вкрай корумпованого чиновницького апарату.
Другий ймовірний варіант диктатури – встановлення диктату «прогрессоров (по Стругацьким), людей, ніяк не пов'язаних з чиновництвом, людей, яким довіряє суспільство, і які здатні уникнути спокуси особистого збагачення заради проведення необхідних реформ.
Нічого фантастичного й неймовірного в ідеї прогрессорства немає. Таке не раз уже траплялося в світовій історії. Такими прогресорами для своїх країн були Ататюрк, Рузвельт, Бен-Гуріон... Прогресорами для України – у своїх сферах – були активісти Майдану і волонтери. Тепер нам потрібен державник-прогрессор – незамаренийґ, непридуманий, який не вийшов зі студії Савіка Шустера справжній національний лідер зі своїми принципами, ідеями перебудови країни, та чітким планом проведення реформ.
Неймовірно?.. – Але це чи не єдиний шанс.
Юрій Касьянов
