І вже в перший день існування партії окремої від ВО “Свобода” марш в Києві показав, із ким в першу чергу конкуруватиме новостворена політична сила. Поки невідомо, кому краще вдасться зайняти цю нішу, адже на боці “азовців” – популярність по всій країні, молодість та нові підходи, а на боці “Свободи” – довша історія, “кабінетний досвід” та сильніший апарат партії, – пише Антон Бугайчук.
“ніяких слів, біл-бордів, витрачання часу на телешоу…”
Під час зїзду 14 жовтня лідер партії та командир полку МВС “Азов” Андрій Білецькийпоставив високу планку – у майбутньому добитися популярності без використання традиційних способів PR, тобто популістських обіцянок, зовнішньої агітації, телеефірів тощо. Виконання цього пункту буде найважчим для партії, адже вже не одна політична сила в Україні давала обіцянки добиватися популярності конкретними діями.
“Нічого крім дії – ніяких слів, біл-бордів, витрачання часу на телешоу, дебати і подібні речі. Наші дії, наша щоденна робота повинні стати найкращою агітацією, найкращою політичною рекламою для нашої партії”, – завяив Білецький під час з'їзду.
Щоб не дозволити це робити й іншим, у програмі партії пропонують заборонити політичну рекламу на телебачені та зовнішніх носіях.
В Україні давно і широко використовуються гасла “не словом, а ділом”, “партія конкретних справ”, “реальні кроки замість пустих обіцянок” тощо. Найгірше, що ці гасла – теж свого роду популістський лозунг. Чи вдасться “Національному корпусу” вчинити інакше? На користь цього свідчить той факт, що кістяк партії – військові, які звикли саме діяти, а не виголошувати гарні гасла, плюс досить відомий бренд добровольчого полку “Азов”, закріпленй реальними бойовими заслугами, та кадровий потенціал Цивільного корпусу. У ньому, згідно із заявами самих партійців, тисячі активістів.
Напротивагу – політична культура виборців, яка сприяє поширенню “гречки”, пошуку “месії”, що “гарно розказує”, а ще інформаційна політика найпопулярніших ЗМІ, яка часто зводять дискусії про політику до “гладіаторських боїв”, емоційного шоу та фарсу.
Чи вдасться в таких умова плисти проти течії? Це реально, проте вже із першого дня створення “Національний корпус” обмежив коло своїх “ядерних” виборців достатньо свідомими і прихильними до націоналізму виборцями. Ще вони можуть розраховувати та підтримку тієї частини населення, яка голосуватиме за партії через бойові заслуги “Азову”.
Натомість інша відносно не маргіналізована партія з цієї ніші – ВО “Свобода” пішла дещо іншим шляхом. Поряд із організацією патріотичних акцій та маршів, вони активно використовують біл-борди для класичної агітації, щоб нагадати про своє 25-річчя, розповісти про заслуги “Легіону свободи”. А ще свободівці постійно користуються “словом”, тобто найбільш активно просувають заяви різного характеру через місцеві ради (крайня – “жорсткіша”, ніж у ВРУ, заява щодо “геноцидної” резолюції польського Сейму).
Коли “Свобода” мала свою фракцію у Верховній Раді, її представники також були активними учасниками політичних ток-шоу та вечірніх “праймів” на центральних телеканалах. Нині ж їх туди запрошують рідко: нема фракції – нема ефірів. Справа у тому, що там найчастіше виступають саме делегати від фракцій, які озвучують “корпоративну” позицію.
Тим не менш, цим методом заявити про себе політична сила не гребує. Хоча починали “свободівці” із Соціал-національної партії України у 1991-му, теж декларувавши “конкретні справи” та “відмову від популізму”. Проте 25 років в реальній політиці та бажання мати масову підтримку вносять свої корективи.
Але ці ж 25 років досвіду також дали їм команду колишніх і чинних народних депутатів та посадовців: прокурорів, голів ОДА, міністрів та інших, які отримали посаду після Майдану. У “Національного корпусу” поки є лише нардепи Олег Петренко та власне Андрій Білецький. Добре це, чи погано – теж питання, адже відсутність досвіду – це одночасно і відсутність негативного та “корупційного” досвіду.
Хто націоналістичніший?
Зрозуміло, що жодна партія, в тому числі “Національний корпус” та “Свобода”, не заявлятиме про пряму конкуренцію, адже такий меседж виборці можуть розцінити як “дитячі ігри”. Проте в тихих кабінетах партійних штабів вже давно обговорили та оцінили ризики конкуренції двох партій на націоналістичному “полі”.
Особливістю “Національного корпусу” стала відкрита відмова від мейнстрімного курсу на євроінтеграцію та заміна її на концепцію балто-чорноморської вісі, тобто створення дієвого альянсу разом із Польщею та країнами Балтії.
А ще вони декларують необхідність відновлення ядерного статусу України, створення “іноземного легіону”, націоналізації активів держави у стратегічних сферах, можливе відновлення сметної кари та сиситемно критикують Мінські угоди, буквальне виконання яких, мовляв, веде до “капітуляції”.
Цікаві пункти – право відмови від війського призову в обмін на певну суму та відмову від виборчих прав, легалізація вогнепальної зброї, а ще максимальна заміна ув'язнення на суспільно корисні роботи і передача главі держави повноважень верховного головнокомандувача та глави уряду.
Загалом ці наміри відповідають принципам націоналізму, тобто сильній державій владі, національній економіці, сильній армії та максимальному зовнішньополітичному суверенітету. Вони дещо відрізняються від офіційних цілей “Свободи”, яка теж декларує націоналізацію та посилення суверенітету, проте робить акцент на більш “спокійних” християнського-консервативних цінностях.
Отож, для потенційних ідейних прихильників націоналізму постане вибір – радикальний “Національний корпус” на основі добровольчого полку та молодіжних серидовищ, чи ВО “Свобода”, що стало більш поміркованим і консервативним за 25 років існування в українських реаліях.
Головний виклик для “Націоналного корпусу” – добитися підтримки хоча б 5% виборців для повноцінної участі в політиці держави. Для цього молодіжним актвістам і колишнійм бійцям-добровольцям доведеться так чи інакше вчитися ефективно працювати не тільки на вулицях, а й у “кабінетних” форматах. Це випробування витримують далеко не всі.
Ну а головний виклик “Свободи” перед лицем нового конкурента – довести, що в їх рядах є достатньо активістів для “омолодження” партії і успішного відбиття закидів щодо “продажності” та “популізму”. Адже в погоні за масовою підтримкою можна втратити власну ідентичність.
