Навчіться бути непотрібними своїм дітям, що виросли

Нещодавно за чашкою чаю розмовляли ми з подругою. Розмови про те, про це нічого не значущі. Але у якусь мить розмова плавно перемістилася на наших дітей, що підросли. «Ех, що за інфантильна молодь нині пішла! Нічого вони не хочуть, ні до чого не прагнуть, нічого не вміють! Моїй ось уже 18, а вона не може собі макарони зварити. Як житиме сама, розуму не докладу! Працювати не хоче, вчитися також», інформує Ukr.Media.

Помилки виховання

Після нашої зустрічі я все крутила в голові її фразу і почала згадувати, як ця нещасна жінка виховувала свою дочку, що в результаті «забрела не в той степ». З двох-трьох років вона весь час возила її по заняттях, контролювала кожен її вчинок. Самостійних рішень дівчинка практично не приймала, дбайлива мамуля захищала її від будь-яких домашніх турбот, фізичної праці. Так вона розуміла свій материнський обов'язок: створити спокійне життя, дати максимум уваги та зручностей. Дівчинка виросла розумна, слухняна, але взагалі не самостійна. Так і живе, не несучи відповідальності за вибір та вчинки, постійно оглядаючись на маму, сподіваючись на її допомогу.

Ти мені більше не потрібна!

А відгадка тут зовсім проста: мама і тато мають стати для своїх дітей, що підростають, непотрібними. Це має стосуватися і економічної, і фізичної сторони життя дитини. Молоді люди повинні хотіти жити самостійно, вирішувати своїми силами проблеми, що виникають, піклуватися про своє потомство, добувати кошти до існування.

Погодьтеся, яка знайома картина: дочці 25, дбайлива мама не знає, куди себе подіти від тривоги, що її донька не прийшла ночувати додому. І їй зовсім начхати, що дівчина не проживає з нею на одній житлоплощі вже кілька років, а причина відсутності її у своїй квартирі вночі — форс-мажор і затримка рейсу, на якому мали відлетіти її друзі. Аргументи прості та незаперечні: «Я подзвонила, а ти мені не відповіла. Що я ще могла подумати?! Раптом із тобою щось трапилося!». І ось молодій жінці вже 35, а мама досі зауважує: «Куди без головного убору?» і дбайливо поправляє їй теплий шарф на шиї. А коли їй 45, вона чує, як буркотливий тато зі спальні запитує: «Вона що вже йде? Куди зібралася на ніч дивлячись?!

Дивишся на цю ситуацію в багатьох сім'ях, і розумієш: «Не можна скочуватися до таких ось «шаликів», «нічного корвалолу» та «дзвінків у морг». Потрібно вміти доручати дітей їхній долі! Як тільки виповнюється 18, випихати цього «пташеня» із сімейного гнізда. Ти доросла особистість, які до мене претензії?».

Ми були не такі!

Коли я при черговій зустрічі почала говорити про це з подругою, вона подивилася на мене, як на божевільну: "Ти що, а раптом вона заміж вискочить рано, дітей народить! Приведе свою родину до мене до хати. Я тут чужого мужика терпіти не маю наміру. Та й з дітьми їх поратися у мене часу немає. Нехай сидить біля мене, я хоч тоді зможу її контролювати".

А пам'ятаєте, як ми в юності всією душею мріяли вирватися з батьківського дому у той жорстокий світ, де можна навчитися виживати та боротися! Ми росли, працювали, обзаводилися житлом.

Надмірна турбота — корінь зла!

Чому ж деякі з нас не готові надати своїм дітям таку саму свободу, яка була у них самих у молоді роки? Вони просто бояться стати непотрібними своїй дитині, тому утримують дітей біля себе всіма силами. І знаєте, такі інфантильні діти і не поспішають йти, навіть якщо потім надати їм повну свободу. Вони вважають за краще залишатися у своїй кімнатці 3 на 4 з плакатами на стінах родом з дитинства та ноутбуком на письмовому столі. Вони навіть покірно терпітимуть щоденні нотації у виконанні рідні про те, що потрібно вчитися, «підтягувати хвости» до кінця сесії та іншу нісенітницю. Їм набагато простіше просто послухати, а потім делегувати супервідповідальній мамі задані креслення або курсовий проєкт, дозволити їй побігати, щоб домовитися з викладачем про перездачу. Ще б пак: дах над головою є, втім, як і їжа в холодильнику. Жодних тобі галасливих сусідів, іпотеки, виплат за квартиру. Навіщо кудись тікати з такого зручного світу?

Від чого йдуть діти?

Адже діти тікають не від турботи, якою оточують їхні батьки. Вони тікають від безпорадності, необхідності виконувати суворі батьківські вимоги: «Куди ти так вбрався? Хто так миє посуд? Ти неправильно тримаєш дитину на руках!». Коли мама і тато не виганяють, мало того, готові до кінця своїх днів одягати, готувати, цілувати в п'яту точку і підтримувати грішми, вони не залишатимуть батьківську хату.

Чим більше ви дасте свободи самостійності своїй дитині, тим тонше стануть між вами кровні зв'язки. Необхідність мамі щохвилини бути поруч, скоро зникне. Це складно прийняти, так і хочеться сказати дитині, яка сама з усім справляється: «Виходить, я тобі більше не потрібна?»

Головна задача

Як це не боляче, але наше з вами завдання стати для наших дорослих дітей максимально непотрібними. Вони мають отримати цю фізичну та економічну свободу від нас, навчених дорослих. Щоб приймати власні рішення, робити власні помилки, нести власну відповідальність. Мама та тато потрібні дітям не для того, щоб до кінця своїх днів грати роль куховарки, прачки та бездонного гаманця. Щойно діти стають дорослими, мами та тата їм більше не потрібні. Отже, настав той час, коли діти та батьки можуть любити один одного по-справжньому. Тоді мами і тата потрібні дитині, що виросла, своєю безпосередньою присутністю в цьому тривожному світі. Потрібні для того, щоб у дитини на душі було тепло від думки, що у неї є найулюбленіші люди — батьки.