Професійні психологи зазвичай дають своїм клієнтам правильні рекомендації, які цілком реально виконати. Наприклад, більше прислухатися до себе, пробувати дивитися на ситуацію з позиції іншої людини, бути сміливішим у соціальних контактах, більше довіряти людям. Але є одна, дотримуватися якої досить складно.
Ця рекомендація зазвичай звучить на адресу всіх батьків: не ототожнюйте себе зі своєю дитиною, вона — окрема особистість зі своїм життям, своїми установками, цінностями та інтересами.
Сама по собі рекомендація нормальна, в ній немає нічого кримінального, от тільки виконати її вкрай складно, особливо, коли дитина маленька.
Нещодавно я зустрічалася зі своєю подругою, її доньці три рочки. Це той вік, коли дитина багато речей намагається робити сама, їй стають цікаві інші діти, вона починає активно спілкуватися з ними.
Якось вони прийшли на дитячий майданчик, і її донька запропонувала іншій дівчинці разом пограти в доганялки. А дівчинка відповіла, що вона не хоче з нею грати, вона хоче грати зі своїм татом. Звичайно, неприємно, коли твоїй дитині відмовляють, боляче бачити, коли вона ображається або коли її не беруть у гру інші діти. Не знаю, чи можливо тут залишатися байдужим.
Уявіть собі ситуацію, коли ваша дитина приходить у сльозах зі школи і каже, що всіх її друзів запросили на день народження до однокласника, а її одну не запросили.
Перша ваша реакція, швидше за все, буде емоційною, напевно, ви відчуєте травму відкидання, наче відкидають не вашу дитину, а особисто вас.
Якщо у вашому дитинстві була схожа ситуація, тобто дитина потрапила у вашу дитячу травму, переживання будуть гострішими і болючішими.
Як же тут можна дистанціюватися від дитини і переконати себе, що це виключно її проблеми або її життя? Головою це можна зрозуміти, але емоційно мама буде занурена в цю ситуацію набагато глибше, ніж слід.
Чим молодша дитина, тим більше мама в злитті з нею, тому що дитина потребує цього. Не знаю, чи бувають мами, які спокійно реагують на те, що їхніх дітей відкидають, ігнорують, ображають. Мені здається, таких одиниці.
Зв'язок між дітьми і батьками зазвичай міцний, і навіть коли ми дорослішаємо і починаємо жити самостійним життям, наші батьки переживають за нас як за маленьких. Що вже казати про той період, коли дитина реально маленька.
У підлітковому, юнацькому віці, коли від дівчини йде молодий чоловік, її мама може переживати це так, як ніби кинули її саму, а не її доньку. Зрозуміло, що дитина вже давно виросла, але для батьків це все одно дитина.
Людина, будучи емпатичною за своєю природою, співпереживає іншим людям, а коли справа стосується власних дітей, цього співпереживання стає значно більше. І рекомендація не переживати за дитину, розототожнитися з нею звучить як не дуже здійсненна.
Мені здається, хвилювання за дитину — явище постійне, поки б'ється батьківське серце, в ньому живе неспокій за дитину. І не важливо, скільки їй років, три роки чи сорок п'ять. Тож якщо ви все одно переживаєте травми дитини як свої, це не робить вас поганим батьком.
