Майже всім доводилося сидіти над підручником разом із дитиною, скреготіти зубами й намагатися не зірватися. Авторка цієї статті два роки сама займалася зі своєю донькою і сформулювала кілька правил, які допомагають зберегти нервову систему батькам і хороші оцінки дитині.
Ми з донькою 4-й і 5-й класи навчалися вдома. Вона названа, до цього ніхто її не вчив. Навіть читати вміла погано. Доводилося багато сидіти разом. Адже в нас була адаптація, довіра до мене ще не сформувалася. Було непросто.
Зате в мене з'явився досвід. Я можу розповісти, що потрібно робити тим, кому доводиться вчити з дітьми уроки, сидіти вечорами над математикою чи українською. Або тим, хто боїться перевести дитину на сімейну освіту й каже: «Я не зможу. Я завжди шаленію, коли вчу з дитиною уроки» або «Я не вмію нормально пояснювати. Коли він нічого не розуміє, я починаю дратуватися і кричати».
Дати можливість готувати уроки самостійно
Деякі батьки сидять із дитиною над уроками просто за інерцією або через перфекціонізм. Перевірте, що буде, якщо дати їй самостійність. Більшість дітей трохи поборсається і випливе. Багато першокласників можуть вчити уроки самі з першого дня. Деяким допомога потрібна тільки в організації (посадити на початку й перевірити наприкінці).
Дитині потрібна допомога, якщо вона:
- плаче або злиться, коли виконує домашні завдання;
- не розуміє завдань;
- повільніше за інших однокласників засвоює теми, не встигає за класом;
- вочевидь, не може зосередитися: усе б зробила, але заважає сама собі;
- не може переказати текст (літературний або з підручника);
- сидить над уроками годинами, до самої ночі, з мізерним результатом;
- прямо просить вас про допомогу.
Не робити уроки за неї
Часто батьки скаржаться, що дитині «нічого не треба», вона закинула школу й уроки, махнула на все рукою. У такому випадку вчити з нею уроки марно. Спочатку треба розібратися з мотивацією. Залежно від причин, рішення можуть стосуватися найрізноманітніших сфер — від візиту до лікаря до зміни школи чи форми навчання. Допомога подіє тільки тоді, коли буде кому допомагати. Якщо головний працівник спить, а ви тягаєте цеглу, — це не називається допомогою.
У деяких випадках проблема в нас. Якщо дитина спокійно, без катастроф, вчиться у своєму темпі (трійка-четвірка з мінусом), а ми насильно тягнемо її до зірок — можливо, варто переглянути свої бажання. Допомагати дитині з уроками — означає не робити їх за неї, а саме допомогти впоратися самостійно.
Розібратися, у чому проблема
Отже, я точно знаю, що моїй дитині потрібна допомога. Їй важко засвоювати матеріал. Вона засмучується через навчання або вже махнула на себе рукою («я тупа»), дивиться в книгу й бачить дулю. Я хочу їй (йому) допомогти. Для цього мені треба шукати й знаходити ключики до її мозку — це найважливіше. Потрібно вдивлятися в зошити, вслухатися в помилки і вчитися розуміти, як думає моя дитина. Не порівнювати її з тим, як має бути, а розуміти реальність.
Наприклад, моя донька не могла зрозуміти задачі на рух за течією і проти течії. Виявилося, що вона погано уявляє собі, що вода в річці може рухатися. Коли я пояснила, що «це як стрічка в супермаркеті», справа пішла. Ми уявили заводну машинку, яка їздить по цій стрічці туди й назад.
Дроби ми вчили на кавунах, які ділять хлопчики. Кавуни завжди в чисельнику, а хлопчики — в знаменнику. Наприклад, якщо кавун один, а хлопчиків двоє, то кожному дістанеться одна друга кавуна.
Технічних способів дуже багато. Деякі описані в книжках і методичних посібниках, інші батьки винаходять самі залежно від ситуації. Подумайте про різні канали сприйняття і способи, які його полегшують: зір, слух, рух, ритм, малювання, декламація... Ліпити літери з пластиліну? Розфарбовувати таблицю множення? Розповідати її як вірші, співати, стрибати, плескати?
Якщо труднощі в навчанні значні, шукати ключ до мозку особливо корисно.
Вчити матеріал частинами
Часто батьки лютують через те, що дитина не може засвоїти всю думку, яку їй пропонують, відразу. У такому випадку треба це усвідомити, розбити думку на частини й «згодувати» дитині шматочками.
Для цього треба здійснити переворот у своїй свідомості. Нам здається, що п'ять на три дорівнює три на п'ять — і це очевидно. Але дитині може знадобитися багато разів рахувати клітинки в прямокутнику, малювати ряди крапок і складати три рази по п'ять і п'ять разів по три, щоб цей факт вклався їй у голові.
Це як із немовлям. Як легко зрозуміти, що шматочок їжі досить маленький: дитина не виплюнула, а почала жувати. Найчастіше «важкі» учні можуть засвоювати інформацію тільки маленькими порціями й покроково.
Визнати й прийняти свої почуття
Ось тепер про «бісить». Наші основні негативні емоції, пов'язані з навчанням дитини:
- сором за неї («Як так, моя — і гірша за інших!»);
- батьківське почуття провини («Я щось не так роблю...»);
- страх за майбутнє («Пропаде, нічого не досягне, під парканом лежатиме!»).
Їх треба усвідомити й проживати у вільний час, а не коли ми вчимо разом уроки.
Якщо сором, страх і провина зашкалюють, спробуйте:
- просто пограти й поспілкуватися з дитиною в ситуації, коли її слабких місць не видно;
- попросити її про допомогу в тому, що вона вміє робити добре;
- згадати про її сильні сторони;
- розрядити атмосферу — поговорити про щось хороше або нейтральне, випити чаю з печивом.
Моя донька, коли ми вчилися разом, перебувала в стані адаптації до сім'ї і не сприймала мене як матір. Тому знімати напругу доводилося дуже часто. Це стосується й наступного пункту.
Зрозуміти, що відчуває дитина, і допомогти їй
У дітей, яким важко дається навчання, багато складних почуттів. Наприклад, вони люблять вдавати із себе дурненьких, щоб від них відчепилися. Їхня самооцінка вже нижче плінтуса. Навчання для них — стрес. А ще мізки киплять і втомлюються від незвичних зусиль. І власна некмітливість злить. І хочеться ридати від безвиході.
Спробуємо побачити ці почуття і врахувати їх, коли сидимо над уроками. Моя донька не любила, коли її перевіряли, навіть якщо вона все знала. Їй було страшно від самої ситуації перевірки. Тому дуже довго я просила її саму вигадати запитання і «перевірити» мене. Сильні негативні емоції блокують мислення. Якщо не розібратися зі злістю та сльозами, не буде жодного шансу знайти ікс.
Навчити дитину розуміти, чого вона не знає
Метапізнання означає «знати, що я знаю», «розуміти, як саме я думаю». Іншими словами, самому тримати в руці ключі від свого мозку. Вміти поставити запитання, якщо чогось не зрозумів.
Потрібно вміти попросити конкретної допомоги, а не просто сидіти, тупити й плакати.
Так, щоб на запитання: «Ну ЧОГО ти не розумієш?» — не було відповіді «НІЧОГО не розумію». Дитина повинна вміти сказати: «Я не розумію, як із цієї формули виходить інша» або «Я не розумію, чому тут апостроф є, а тут немає». Метакогнітивні навички — половина шляху до самостійного навчання.
Щоб їх освоїти, потрібно частіше озвучувати дитині ланцюжок думок, який ви разом із нею проходите. Найкраще це робити не тільки над уроками, а й у будь-якій спільній діяльності, наприклад, орієнтуючись у незнайомому місті або щось плануючи. Дуже корисно розуміти, як рухається думка в голові.
Виробити ритм
Буває так, що над уроками доводиться сидіти тільки тому, що дитина не може сама зосередитися. Тоді наше головне завдання — знайти ритм роботи, привчити до нього дитину, а в перспективі — навчити її входити в цей ритм самостійно.
Є прості способи, які допомагають «зібрати» дитину з розсіяною увагою під час виконання домашніх завдань.
Рука на голові. Дитина просто сидить і пише, а ви мовчки тримаєте руку в неї на голові. Перед дитиною стоїть будильник, наведений на 10 або 15 хвилин. Коли він задзвонив, ви прибираєте руку, хвалите дитину й допомагаєте їй зробити п'ятихвилинну паузу. Потім цикл повторюється.
Циклічність. Спосіб уже описаний вище — мова про будильник, що чергує маленькі порції роботи й відпочинку. Пізніше дитина може сама навчитися регулювати свою активність. Для молодших школярів з розсіяною увагою цикл концентрації зазвичай не перевищує 15 хвилин, для підлітка це може бути вже пів години, а для дорослих чудово працюють цикли 45/15 (співвідношення роботи й відпочинку).
«Гіпноз». Допомагає і у випадку негативізму, впертості та впадання в ступор. Ви відволікаєтеся від навчання, просите дитину стати перед вами й повторювати ваші рухи. Підніміть руку вгору. Потім другу. Підморгніть. Присядьте. Вигадайте будь-які 8-10 рухів, а потім сядьте й продовжуйте пояснювати.
Мікропаузи. «Ми писали, ми трудились наші пальчики втомились». Знайоме? Такі паузи можна робити й не відриваючись від роботи. Навіщо робити паузи? Якщо їх не робити, вони виникають самі собою, неконтрольовано. Дитина починає відволікатися будь-коли й на будь-що. Якщо відволікатися планово й ритмічно, концентрація в робочі проміжки часу покращується.
Враховувати індивідуальні особливості
Найчастіше, якщо дитина не може вчити уроки сама, у неї є проблеми з нервовою системою. Вивчити уроки зараз, поки не втомилася? Після прогулянки збудиться чи заспокоїться? Після обіду хилитиме на сон чи навпаки — голодне черево до науки глухе? Можливо, дитина починає нормально думати після дев'ятої вечора, а може, краще доробити уроки рано-вранці, перед школою?
Відповіді на ці запитання суто індивідуальні. Потрібно частіше запитувати себе: чи ефективно ми займаємося зараз, чи все марно через якусь причину, не пов'язану з навчанням.
Бути гнучкими
Часто лінь — це не опір, а самозбереження. Можливо, дитина опустила руки не тому, що не вірить у себе, а тому, що ясно бачить: робота їй не під силу. А ми не хочемо цього визнавати.
Можливо, справді буде краще не в гімназії, а у звичайній школі, не в масовій, а в корекційній, не в державній, а в маленькій приватній (якщо є можливість), з репетитором або вдома.
Можливо, допоможе просто зміна вчителя, і вам потрібна не «крута» й бадьора, яка жене клас уперед, а некваплива та спокійна. Можливо, нам час визнати: так, наша дитина не відмінник, інтелект ніколи не буде її сильною стороною, у неї інші переваги.
Але, можливо, й так, що ми повчимо уроки разом рік, два, три, п'ять — а там потихеньку дитина зможе робити це сама. Головне — не пропустити цей момент і вчасно перейти до першого пункту цієї статті.
На останок
Авторка статті мала специфічний досвід домашнього навчання, що, ймовірно, давало їй більше часу та можливостей для фокусування на дитині. Для батьків, які приходять утомленими після 8-10 годин роботи і мають, окрім уроків, ще домашні справи, реалізувати такий терплячий, креативний та емоційно залучений підхід може бути надзвичайно складно.
Якщо ви бачите, що труднощі дитини є системними, глибокими й не вирішуються вашими зусиллями протягом тривалого часу, не соромтеся звертатися по професійну допомогу до дитячого психолога, нейропсихолога або корекційного педагога.
