Моя знайома розлучилася з чоловіком, а коли подруги запитували у неї чому, вона давала чітку, хоч і несподівану відповідь: "По-перше, він не навчив сина плавати, хоча ми жили біля моря. По-друге, він не навчив його їздити на велосипеді".
Спочатку мені, як і багатьом, здалося, що це все — якась химера, жіноча примха або просто привід. Думки відразу понеслися в прагматичному напрямку: хіба це причина руйнувати шлюб? Невже не можна було вирішити це простіше?
Можна записати хлопця на плавання, до професійного тренера. Можна самій щовечора гуляти парком з велосипедом і вчити сина тримати рівновагу. Зрештою, це просто технічні навички.
Але згодом я зрозуміла: справа зовсім не в умінні крутити педалі. Важливий не стільки результат, скільки процес. Важлива емоційна залученість. Психологи називають це феноменом "відсутньої присутності": її чоловік не просто "не навчив", він був фізично в кімнаті, але ментально — десь далеко. А велосипед став лише останньою краплею в морі байдужості, про яку, ймовірно, мовчали роками.
Одне прислів'я говорить: "Найкраще, що може зробити жінка — це знайти своїм дітям хорошого тата". Прагматично, але в цьому є сенс. Ейфорія закоханості минає за 1-3 роки, а справжня близькість не виникає на порожньому місці. Вона з'являється там, де люди вкладаються — часом, увагою, спільними діями.
Чоловік, який роками займає диван, живучи виключно у своєму світі, з часом перетворюється зі "стіни та опори" на звичайного співмешканця. Звісно, причини бувають різні: вигорання на роботі, депресія чи криза середнього віку. Але якщо немає діалогу і бажання це змінити, прірва лише зростає. І тут ми підходимо до головного парадоксу нашого часу.
Сім'я як інструмент фізичного виживання людині більше не потрібна!
Це правда, яку варто визнати. Раніше без родини було важко вижити фізично: обробляти землю, вести побут, захищатися від небезпек. Шлюб був "економічним союзом". Сьогодні технології та сервіси дозволяють нам повноцінно жити соло.
Однак тут є важливий нюанс. Хоча ми можемо вижити самі, економічно жити в парі все ще вигідніше — оренда житла та побутові витрати дешевші на двох. Але парадокс у тому, що сучасні люди готові жертвувати фінансовою вигодою заради душевного спокою. Ми більше не тримаємось за партнера заради шматка хліба чи статусу, якщо в стосунках холодно.
Але чи означає це, що нам не потрібна близькість? Зовсім ні.
Ми бачимо реалії часу: люди живуть з кимось, поки їм добре, але коли починаються труднощі, багато хто йде. Здається, що світ тепер зосереджений у телефоні: там є спілкування, пристрасті, ілюзія насиченого життя.
Вас дивує, що смартфон намагається замінити партнера? Дослідники, зокрема професорка психології в Університеті Сан-Дієго (США) та авторка книги "Покоління" Джин Твендж, б'ють на сполох: кількість живих побачень падає, а молодь почувається все більш самотньою, хоча знаходиться "на зв'язку" 24/7.
Тут криється біологічна пастка. Гаджети дарують нам дофамін — гормон швидкого задоволення (лайки, смішні відео, ігри). Це як фастфуд для мозку: смачно, але не поживно. Натомість гаджети не здатні дати окситоцин — гормон глибокої прив'язаності, довіри та безпеки. Окситоцин виробляється лише під час обіймів, живого сміху, погляду очі в очі, спільного "байдикування". Смартфон може розважити, але він не зігріє.
Людині потрібна людина, а тепер часто здається, що достатньо інтернету і щоб ніхто не чіпав.
Біля школи я часто бачу бабусь і дідусів, які чекають онуків. Іноді здається, що батьки надто зайняті зароблянням грошей на репетиторів та нові айфони, плутаючи "відкупитися подарунками" зі "справжньою увагою".
Хоча статистика показує інший цікавий тренд: сучасні батьки, попри шалену зайнятість, часто проводять з дітьми навіть більше часу у спільному навчанні та іграх, ніж покоління наших батьків у 70-80-х роках, коли діти частіше росли "у дворі". Зараз формується потужний прошарок "свідомих тат", які міняють підгузки і вчать кататися на велосипеді не тому, що "жінка змусила", а тому, що їм це в кайф.
Тому проблема не в тому, що інститут батьківства зник, а в тому, що вимоги до якості цього батьківства зросли.
Дехто каже: ще трішки і всі забудуть, що таке сім'я. Зникнуть анекдоти про тещ, закриються РАЦСи.
Я не думаю, що сім'я зникне. Вона трансформується. Відмирає патріархальна модель, де сім'я була обов'язком і тягарем ("дружина пиляє", "чоловік дістав"). На зміну їй приходить партнерська сім'я, де люди разом не тому, що "треба" для виживання, а тому, що їм разом краще, цікавіше і тепліше, ніж поодинці.
Так, це складніше. Партнерство вимагає діалогу, роботи над стосунками та емоційного інтелекту, а не простого терпіння.
Тому розлучення моєї знайомої через "велосипед" — це не примха, це відмова від імітації життя. Бо той, хто живе лише для себе, зрештою опиняється у вакуумі, навіть якщо у нього тисяча друзів в Instagram. А щастя — це все ж таки можливість розділити свій світ з кимось реальним. З кимось, хто готовий вчити твого сина плавати не тому, що повинен, а тому, що хоче бути поруч.
