У тебе буде все, але не буде мене: про що шкодують діти через багато років

Є історія про одного вченого, який якось зізнався, що в школі з легкістю розв'язував задачі з фізики. По три варіанти за урок. Усі в нього списували. І з математики в нього були самі лише п'ятірки.

На це він відповідав просто: а мене батько навчив.

Де сьогоднішнім школярам узяти таких батьків? Готових відмовитися від власних задоволень і віддати свій час дитині. Не просто відвезти в розважальний центр, а навчити чогось складного...

Адже саме це запам'ятовується на довгі роки. Саме за це, а не за щедро витрачені гроші, дякують діти...

Його батько був інженером, людиною суворою і вимогливою. Він був уже немолодий, коли син народився, і виховував його майже сам.

«Ми з батьком постійно сперечалися», — згадує той чоловік. «Він приходив додому і постійно мене критикував: ти не так одягаєшся, не так їси, не те читаєш, не так сидиш».

Батька не стало, коли синові був лише 21 рік. І тільки тоді він усвідомив, що батько був для нього всім. Він не просто зникав на роботі — він працював, щоб у сина було гідне життя. Усе заради нього. Як же він тоді цього не помічав?

Мого однокласника виховувала бабуся. Вона забороняла йому гуляти з хлопцями й вимагала сидіти за піаніно, вчасно робити уроки. Ходити в шапці на вулиці й вчасно їсти суп. Хлопчик мріяв вирости і поїхати далеко-далеко від гіперопіки.

Він виріс. Став доброю людиною.

У нього власна справа і щаслива заможна родина.

Він вечеряє в ресторанах, подорожує світом, має гарне авто. Але це — її заслуга. А він навіть «дякую» сказати не може.

Жодна жінка в його житті не змушує його їсти суп, не цікавиться, чи холодно йому...

Чому такі прості, але важливі істини ми усвідомлюємо так пізно?

Чому не можемо розділити щастя й успіх із тими, хто до них доклався?

Як писав Ерік Еріксон, один із найвпливовіших психологів ХХ століття, підлітковий вік — це час кризи ідентичності. У цей період дитина не здатна побачити, що за суворістю стоїть турбота, а за контролем — страх за її майбутнє. Психіка захищає себе бунтом: «не лізьте в моє життя». І тому турбота батьків здається тиском, а не любов'ю.

Прозріння приходить набагато пізніше, коли ми самі долаємо життєві випробування. Коли ми вперше стикаємося з необхідністю жертвувати своїм часом і комфортом заради іншого, коли розуміємо, чого вартує заробити гроші, забезпечити побут або вкласти в когось душу без жодної гарантії на вдячність у відповідь. Саме в цей момент чужі жертви перестають бути абстракцією й набувають реальної ваги. Втрата ж близької людини стає точкою неповернення. Зникає дратівливий фон щоденних докорів і сварок, і в оглушливій тиші залишається лише чиста, концентрована суть — їхня любов і турбота. І жаль — це, власне, запізніла вдячність, яка більше не може знайти свого адресата.

Ця стаття висловлює роздуми автора і не є професійною психологічною консультацією. Якщо ви переживаєте непрості стосунки з близькими, зверніться до фахівця.